15:19 Георгіївська церква у Седневі | |
У селищі Седнів поблизу Чернігова на високому березі річки Снов, на давньоруському городищі, що з трьох сторін оточений крутими схилами, вже близько 300 років стоїть дерев’яна Георгіївська церква, яка є рідкісним зразком дерев’яних монументальних споруд Лівобережної України періоду бароко. Тридільна, з центральною восьмигранною баштою, з двома західними вежами-слупами споруда вважається одним з кращих творів української народної архітектури. Щорічний календар Чернігівської обласної універсальної бібліотеки ім. В. Г. Короленка «Знаменні і пам’ятні дати по Чернігівській області на 2015 рік» відмічає, що в цьому році церкві виповнюється 300 років. Хоча, час закладки, побудови, або закінчення її будівництва точно не встановлений. Зокрема, деякі історики та дослідники вважають, що церкву звели між 1715 і 1747 роками. Відомий дослідник дерев’яної архітектури України Стефан Таранушенко у своєму фундаментальному дослідженні «Дерев’яна монументальна архітектура Лівобережної України» датує її XVII століттям, відмічаючи, що вона старіша за Покровську церкву, яку збудував у 1715 році у Седневській фортеці сотник Седневської сотні Петро Войцехович і куди було перенесено богослужіння із зовсім вітхої Георгіївської церкви. Ще у домонгольський час у Сновську (давня назва Седнева) існувала Юріївська церква. Коли і скільки разів вона руйнувалася — невідомо. Але завжди вона залишалася головною церквою у Седневі. У XVII столітті, коли містечко вже пережило часи татарських нашесть, литовського і польського володарювань, втрати седнівською фортецею своєї могутності та значення, дерев’яна Юріївська церква, знаходячись у замку, продовжувала бути соборною і головною. Існування її у XVII столітті підтверджує і Філарет Гумілевський у своєму «Историко-статистическому описанию Черниговской епархии» (кн. V. Чернигов, 1874 г). У цьому храмі, присвяченому св. Георгію або Юрію Змієборцю (з давніх часів він був покровителем та захисником воїнів і символізував військову мужність та славу), за переказами козацтво Седнівської сотні Чернігівського полку висвячувало свої шаблі перед військовими походами. Наприкінці XVII ст. Седнів стає маєтністю чернігівського полковника Якова Лизогуба, який у 1690 році своїм коштом будує муровану церкву Різдва Богородиці (її пізніше переіменовали у Воскресенську церкву). Вона стала родинним храмом-усипальницею, де протягом сторіч ховали представників родини Лизогубів. Скоріше за все, після побудови цієї церкви, значення дерев’яної Георгієвської церкви, як головної у Седневі, втрачається. У «Румянцевской генеральной описи Малороссии» (вона була складена в 1765—1788 рр.), де є і опис седневської сотні, під 1767 роком про Георгієвську церкву сказано, що вона стара і вітха. Але в той час при церкві були дерев’яна шкільна хата і дві, так звані «шпитальных избы», у яких жили жебраки. На початку та в середині ХІХ століття церква ремонтувалася і зазнала значних перебудов: під неї був підведений цегляний підмурок, добудовано із заходу притвор та дзвіницю, збільшено її внутрішній об’єм за рахунок бічних прибудов — північного і південного, споруду подовжено на захід. Під час дослідження пам’ятки в 1955 році на деяких цеглинах цоколя знайдені дати: 1851, 1858 і 1859 рр. Можливо, це і є час спорудження прибудов, тим більш, що їх архітектура підтверджує цю тезу. Про подальшу долю церкви: від середини ХІХ ст. — до Другої світової війни документальних свідчень не знайдено. Під час війни Георгієвська церква була сильно пошкоджена: зруйновані дзвіниця, купол, частково обшивка стін, частина цегляного цоколя, повністю знищена підлога. У 1955 році за завданням відділу охорони пам’яток архітектури Держкомітету в справах будівництва і архітектури при Раді Міністрів УРСР проведені дослідження і обміри Георгієвської церкви бригадою Республіканських спеціальних науково-реставраційних виробничих майстерень у складі архітекторів М. Говденко і Р. Бикової, а також техніка-архітектора І. Серебрякової. Ці роботи дали можливість уявити первісні форми Георгієвської церкви, характер пізніших перебудов і прибудов до неї. Первісно церква була однокупольною, тризрубною, з підвищеним центральним восьмигранним зрубом і пониженими прямокутними у плані зрубом бабинця та п’ятигранним зрубом вівтарної апсиди. Стіни старої частини центрального об’єму, вівтаря та притвору складені із соснового брусу рубленого «в лапу» і мають нахил по висоті, у результаті чого вежі церкви та вівтаря звужуються до верху на 10-20 см. Хоча церква має в плані три об’єми, вона відноситься до давнього типу однокупольних церков-башт. У інтер’єрі домінує висотне розкриття простору двозаломного центрального верху. У стінах церкви, до яких примикають прибудови, вирізані прямокутні отвори, прикрашені наличниками. Стіни в інтер’єрі були пофарбовані олійною фарбою по зрубу, інтер’єр прикрашало різьблення, яким був прикрашений і давній іконостас. У 1975—78 рр. під керівництвом архітектора М. Говденко здійснено перший етап реставраційних робіт: реставровано вівтар, центральний восьмерик, розібрано прибудови ХІХ ст. Але за браком коштів роботи не були завершені і з часом пам’ятка опинилася у аварійному стані під загрозою повного знищення. З 2004 року розпочалися знову реставраційні роботи і практично церкву споруджено наново. До речі, за цим новим проектом церква відновлена як двокупольна, хоча і з первісними двома вежами-слупами. Церква стала відомою і популярною як в Україні, так і за її межами завдяки тому, що в ній знімалися головні епізоди популярного радянського кінофільму «Вій» за однойменною повістю Миколи Гоголя, хоча кадри, зняті в інтер’єрі Георгіївської церкви, у фільм не увійшли. Після реставрації, а точніше повної відбудови, Георгіївська церква не має аналогів в Україні. Нині це православний храм Української православної церкви Київського патріархату. Алла Доценко, Чернігів стародавній  | |
|
| |
|
|
| Всього коментарів: 0 | |