реклама партнерів:
Головна » 2018 » Лютий » 10 » Корюківська трагедія 1943-го – національний символ скорботи
17:35
Корюківська трагедія 1943-го – національний символ скорботи
Корюківська трагедія 1943-го – національний символ скорботи 1 березня щороку, у Корюківці Чернігівської області, відродженому місті українського Полісся, на жаль, як правило тільки на місцевому і, в останні роки, обласному рівні вшановують пам’ять жертв повністю спаленого нацистськими карателями населеного пункту. Виступаючі на традиційних мітингах-реквіємах представники влади, громадськості, історики говорять про цю найбільшу у Другій світовій війні в Європі каральну акцію – історія застерігає і вчить… ніколи більше… треба бути пильними…

Одним із своєрідних «фірмових» знаків карально-репресивної політики Третього Райху щодо цивільного населення окупованих територій Європи було свідоме знищення населених пунктів разом із мешканцями. Іншими словами, окупант не просто свідомо знищував все або майже все цивільне населення конкретного населеного пункту, а також обов’язково і сам населений пункт – життєвий простір цих людей. Такі акції проводили у «сприятливих», спокійних для карателів умовах. Їх не можна списати як супутні втрати серед цивільного населення під час бойових дій.

Це окремий специфічний вид злочинів проти людяності, військових злочинів, який НЕ був і НЕ є нацистським винаходом, просто у них такі злочини були поставлені, так би мовити, на «конвеєр»…

Приводів, якщо говорити узагальнено, для таких акцій окупантів було два: помста та залякування населення за дії рухів Опору, радянських партизан, розвідувально-диверсійних груп противника, а також як елемент тактики «випаленої землі» під час відступу військ.

У часи Другої світової війни в Європі відомими на світовому рівні стали такі нацистські злочини: чеська Лідице – 10 червня 1942 р. вбито у селищі і замордовано у концтаборі 320 осіб; білоруська Хатинь – 22 березня 1943 р у селі знищено 149 осіб; французький Орадур-сюр-Глан – 10 червня 1944 р. знищено у селищі 642 особи.

Проте, світ практично не чув про українську Корюківку – 1–2, 9 березня 1943 р. вбито і спалено близько 7 тисяч осіб різного віку – від немовлят до немічних старих, містечко повністю знищено. Більшої та жорстокішої каральної акції за всю Другу світову війну в Європі (1939–1945) не було.

КОРЮКІВКА: ПРИВІД ДЛЯ КАРАЛЬНОЇ АКЦІЇ
Корюківка – селище міського типу з 1923 р., місто з 1958 р., центр Корюківського району Чернігівської області з 1966 р., центр Корюківської об’єднаної територіальної громади з 2017 р. Розташоване за 100 км від обласного центру – м. Чернігів – у північній частині області на березі річки Бреч (притока річки Снов).

У лютому 1943 р. радянське партизанське з’єднання під командуванням Олексія Федорова повернулося з Брянщини в Росії і розташувалося у корюківських лісах.

Воно розпочало збір продовольства по селах і акції проти окупантів. Згодом нацисти за це спалили села Гуту Студенецьку, Тихоновичі, частину Перелюбу. Насамперед розстрілювали чоловічу частину цивільного населення. Одним із заходів окупаційної влади проти партизан було взяття під арешт членів сімей радянських партизан у Корюківці, яких згодом, напевне, планували стратити. Саме на прохання командира взводу партизанського з’єднання Феодосія Ступака, двох 12–13 річних синів якого теж посадили до корюківської в’язниці, а дружину розстріляли, Микола Попудренко, який на час відсутності Федорова виконував обов’язки командира, дав команду провести напад на містечко.

Уніч на 27 лютого 1943 р. партизани з’єднання Федорова розгромили німецько-угорський окупаційний гарнізон Корюківки, залишки якого уціліли тільки у цегляному будинку лікарні.

У радіограмі від 2 березня 1943 р. в Москву М. Попудренко так прозвітував про розгром ворожого гарнізону у Корюківці: «27 лютого група партизанів під командуванням начальника штабу Рванова розгромила німецький гарнізон на залізничній станції Корюківці. Знищено 8 однотонних причепів, 160 покришок для автомашин, 2 гаражі, механічну майстерню, слюсарню, 2 лебідки на автомашинах, склад пального з бензином, склад з сіном, пакгауз з картоплею, телефонну станцію, склад з дровами і оборонною лісопродукцією 1000 кубометрів. Висаджено в повітря ешелон, при цьому знищено 18 вагонів, виведено з ладу залізничні стрілки і зірвано колію довжиною 5 кілометрів. Висаджено в повітря дерев’яний міст довжиною 8 метрів, знищено будинок Держбанку з грошовою коморою і зв’язок. Взято трофеї: 2 станкові кулемети, 119 гвинтівок, 2500 патронів, зерно, продукти і масло. Взяли в полон 4 мадярів і 1 німця – колишнього залізничного майстра з Дрездена. Захоплено документи управи комендатури. Визволено 97 в’язнів [за спогадами – від 37 до 50 – автор], приречених німцями на смерть. Цього ж дня друга група Лисенка знищила кущовий гарнізон жандармерії. Убито 18 жандармів, взято 2 ручні кулемети, 12 гвинтівок. Роздано сім’ям 220 т. зерна, взято 100 свиней з пункту відправлення. Розігнано поліцейські стани».

КОРЮКІВКА: НАЦИСТСЬКА КАРАЛЬНА АКЦІЯ
У відповідь на радянську партизанську акцію наказ про знищення Корюківки віддав начальник штабу 399-ї головної польової комендатури у місті Конотоп Сумської області Байєр Бруно Франц, 1888 р. нар., уродженець німецького міста Касселя. Ця комендатура була підпорядкована групі армій «Південь» Вермахту.

Офіційна мета знищення мешканців Корюківки та всього селища – «помста і залякування».

Виконавцем цього злочинного наказу стала Сновська гарнізонна комендатура Чернігівської області, яка безпосередньо організувала каральну акцію, сформувала збірний каральний загін у складі німецьких військовослужбовців тилових німецьких формувань, військовослужбовців 105-ої легкої угорської дивізії, співробітників допоміжної окупаційної поліції та солдатів спеціальних каральних формувань із числа колабораціоністів – громадян СРСР. Очолили каральний загін представники зондеркоманди 4а (Sonderkommando 4a). Одним із найвідоміших злочинів цього підрозділу Айнзатцгрупи «С» став розстріл 29 і 30 вересня 1941 р. в Бабиному Яру на околиці Києва майже 34 тисяч євреїв.

Вранці 1 березня 1943 р. з м. Сновськ у Корюківку прибув нацистський каральний загін. Свідки, які проживали у селах району, на дорозі нарахували колону з 20 вантажівок із особовим складом загону. Населений пункт було оточено. Всіх мешканців групами по 50–100 чол. під приводом перевірки документів зганяли у будинки і розстрілювали.

1 березня найбільше знищили у помешканні ресторану у центрі міста – до 500 осіб. Євген Юхимович Римар, один із розстріляних, залишився живий і так згадав про це: «Моя маленька донька лежала у мене на грудях, коли стріляли в неї прокляті кати там, у ресторані. Де тепер братська могила, там стояв ресторан. Заганяли нас туди, як худобу на бойню, й били з автоматів. Ніну я на руках ніс. А фашист поцілив мені в око. Я впав, а він по мені як застрочить. Тут у мені все потемніло, і нічого я більше не пам’ятаю. Троє моїх діток були вбиті. Навіть закопати їх не довелось: і мертвих діток не побачив, спалили їх прокляті кати. І не лишилось від моїх діток нічого. Навіть могилки...»

Одночасно до 10 машин із карателями прочісували всі хати й околиці містечка і вбивали жителів як у помешканнях, так і на вулицях.

Після знищення всіх знайдених корюківців карателі спалили селище, насамперед ті будинки де відбулися розстріли. Очевидці казали, що дим і заграву від пожеж було видно у Cновську (тобто десь за 27 км), Сосниці (десь за 50 км), у Холмах (за 25 км). Акцію проведено 1 і 2 березня 1943 р. Пізніше, 9 березня карателі повернулися, щоб допалити селище і добити вцілілих.

НАСЛІДКИ НАЦИСТСЬКОГО ЗЛОЧИНУ У КОРЮКІВЦІ
Вбито близько 7 тис. мешканців. В Акті Чернігівської обласної комісії з встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників у Корюківці від 17 грудня 1943 р. вказано, що 1 і 2 березня 1943 р. за підрахунками здійснено вбивство 6700 чоловік, спалено 1290 будинків, а вціліло тільки 10 цегляних.

За понад 70 років після знищення Корюківки свідкам трагедії, органам влади, рідним, близьким та знайомим загиблих, історикам і краєзнавцям вдалося встановити поіменно тільки 1893 жертви. На жаль, це тільки 28% всіх вбитих під час каральної акції.

Навіть побіжний і приблизний аналіз цього скорботного списку встановлених жертв показує, що нацистський окупаційний режим у боротьбі з радянськими партизанами знищив 704 дітей і підлітків (віком від немовлят до 16 років включно без огляду на стать), за іншими підрахунками – 1097 осіб жіночої статі (від немовлят до похилого віку), які під час війн та лихоліть є найбільш незахищеними серед цивільного населення.

Серед загиблих за національною ознакою найбільше українців – 1715 осіб, росіян – 94 особи, поляків – 4 особи і по одній особі – угорець, чех, білорус.

ДЕ БУЛИ ПАРТИЗАНИ?
«Де були партизани? Чому не змогли захистити населення? А після хвалились, що стояли під лісом і дивились, як горить Корюківка», – зі спогаду вцілілої Інни Савеліївни Титенко, 03.01.1936 р.н., уродженки Корюківки.

Впродовж всієї каральної акції, яка проводилася планомірно з 09:00 до кінця «робочого» дня о 17:00, радянське партизанське з’єднання Федорова, що знаходилося у лісах за 15 км від Корюківки, а його передові дозори – в 3 км, залишалося на місці. Наказу від командування якось допомогти і врятувати цивільне населення міста рядові партизани, які рвалися у бій, так і НЕ отримали.

Звернемо увагу, що НЕ прийняв рішення рятувати корюківчан Микола Попудренко, секретар Чернігівського обкому КП(б)У до початку нацистської окупації області. Сам Олексій Федоров був першим секретарем Чернігівського обкому КП(б)У до початку нацистської окупації області. Він на початку діяльності на цій посаді у 1938 р., як член «трійки» під час «Великого терору», прийняв рішення про розстріл 297 осіб, ув’язнення у сталінських таборах – 147 осіб. Це тільки ті жертви, які за вцілілими документами змогли порахувати історики.

Ще один штрих для розуміння політики командування цього з’єднання та стану виховної роботи з особовим складом.

«Що роблять партизани з полоненими. […] Особливо жорстокістю відзначилися партизани Федорова. Я був свідком, як поліцаїв били до крові, різали ножами, підпалювали на голові волосся, прив’язували за ноги і на аркані конем волокли по лісу, різали статеві органи… Таку жорстокість над ворогом партизани пояснювали тим, що вони є народними месниками і мстяться за повішаних і розстріляних своїх дружин, сестер, дітей. Розстріл дуже легке покарання для зрадника батьківщини», – із доповідної записки письменника М. Шеремета першому секретарю ЦК КП(б)У М. Хрущову про стан партизанського руху та населення на окупованій німцями території України від 13 травня 1943 р.

ЧОМУ КОМУНІСТИЧНИЙ РЕЖИМ ІГНОРУВАВ КОРЮКІВСЬКУ ТРАГЕДІЮ?
Радянська та російська офіційна історіографія та пропаганда була і є зосереджена виключно на перемогах СРСР у Другій світовій війні, її вищості серед союзників із антигітлерівської коаліції і, відповідно, на героїзації власних збройних сил, силових структур, створення міфу про всенародну підтримку комуністичної влади. Саме тому тема злочинів проти цивільного населення не була самодостатньою та окремим напрямом гуманістичного спрямування, її згадували як допоміжний або прикладний засіб зображення образу ворога та необхідності його безумовного нищення.

Додатковим стимулом спеціального вшанування жертв окремих злочинів проти цивільного населення у комуністичного керівництва СРСР була необхідність приховування небезпечних для них історичних подій.

Так, створення Меморіального комплексу «Хатинь» в Білорусі (що є само по собі позитивним рішенням), відкритого у 1969 р. у пам’ять 628 білоруських сіл, знищених нацистами у роки Другої світової війни, фактично ставило за мету відволікати увагу від факту існування під час німецької окупації білоруського національно-визвольного руху. Додатковим бонусом було і є намагання покласти відповідальність за цей нацистський злочин на «українців» (тобто фактично на весь народ?!) або на «українських націоналістів», щоб у чергове роздмухати старий комуністичний міф про т.зв. «німецько-українських націоналістів».

Проте, головною метою стало свідоме внесення плутанини з назвою «Катинь» і спроба приховувати комуністичний злочин, тобто факт Катинського розстрілу. Це воєнний злочин, злочин проти людяності: масові страти польських громадян, здебільшого військовополонених, навесні 1940 р., здійснені органами НКВС СРСР за наказом керівництва СРСР і ВКП(б) у Катинському лісі Смоленської області Російської Федерації поблизу села Катинь.

Інший приклад в України за часів комуністичного режиму. У селі Кортеліси Ратнівського району Волинської області у 1980 р. було відкрито «Меморіал жертвам фашизму». Теж сам по собі позитивний приклад увічнення пам’яті жертв нацистського злочину – вбивства 2875 жителів і повне спалення населеного пункту у 1942 р. Проте, мета була цілком прагматична: відволікти увагу від боротьби у цьому регіоні національно-визвольного руху за незалежність України (ОУН і УПА), зосередити увагу на протиборстві між радянським партизанським рухом і німецькими окупантами. Також була невдала спроба комуністичної влади приписати цей злочин УПА.

Корюківська трагедія 1943 р., як найбільший подібний нацистський злочин проти цивільного населення у Другій світовій війні, не удостоївся «честі» стати всесоюзним або хоч би всеукраїнським символом скорботи.

Незважаючи на великі зусилля Корюківської міської та районної громади і місцевої влади (!), меморіал так і не було створено як за часів СРСР, так і в незалежній Україні.

Крім байдужості влади щодо меморіалізації цього факту катастрофічного злочину тотального знищення цілої селищної громади є ще одна обставина. Незручно на весь світ говорити про Корюківську трагедію 1943 р., коли відсутня ясна і однозначна відповідь на питання: «А де були радянські партизани?»

У нормативних документах радянського партизанського руху, де були сформульовані їхні завдання боротьби, відсутня навіть згадка про необхідність захисту цивільного населення від окупаційного терору. А радянське командування всіх рівнів від Кремля і до наймолодшого командира добре знало про системну нацистську політику відплатних репресій проти цивільного населення за акції радянських партизан і підпільників.

Ще один шокуючий для нашого народу аспект комуністичної політики: Кремлю були вигідні такі жахливі, масові вбивства від нацистів. Тим самим він досягав зразу дві цілі: 1) з’являвся «стимул» вцілілих людей на окупованій території вступати у лави радянських партизан, щоб помститися; 2) жах масових трагедій внаслідок нацистської окупаційної політики мав «поховати» народну пам’ять про масові звірства і мільйони жертв (голодомор 1921-1923 рр, Голодомор-геноцид 1932-1933 рр., політичні репресії, нещадна експлуатація населення тощо) комуністичного режиму у 1920-1930-х роках.

Отже, відмова керівництва СРСР та УРСР від загальнодержавного відзначення пам’яті жертв знищення Корюківки та подібних трагедій в Україні фактично замовчувала відповідальність радянського партизанського руху, який був слухняним інструментом політики СРСР на окупованій нацистами території, за відсутність політики захисту власного цивільного населення від ворожих репресій.

КОРЮКІВСЬКА ТРАГЕДІЯ – НАЦІОНАЛЬНИЙ СИМВОЛ СКОРБОТИ
В Україні у 1941-1944 рр. нацистськими карателями та відступаючими військами Вермахту свідомо було знищено понад 670 населених пунктів із щонайменше 50828 особами цивільним населенням (у радянських документах про частину спалених сіл відсутня інформація про кількість жертв, а відмітки «багато» не є числом) в 16-ти областях країни та Автономній республіці Крим.

1) Вінницька – 17 населених пунктів, вбито 808 осіб цивільного населення;
2) Волинська – 93 (з них 4 села, що не існують), вбито 5056 осіб цивільного населення;
3) Дніпропетровська – 4 (з них не існує – 1), вбито 138 осіб цивільного населення;
4) Житомирська – 121 (із них не існує – 6), вбито 7389 осіб цивільного населення;
5) Запорізька – 1, відсутня інформація про число вбитого цивільного населення;
6) Київська – 48 (із них не існує – 16), вбито 2704 осіб цивільного населення;
7) Кіровоградська – 2 (з них не існує – 1), вбито 28 осіб цивільного населення;
8) Львівська – 5 (з них не існує – 1), вбито 269 осіб цивільного населення;
9) Полтавська – 6, вбито 798 осіб цивільного населення;
10) Рівненська – 74 (з них не існує ‑ 11), вбито 6954 особи цивільного населення;
11) Сумська – 65 (із них не існує – 13), вбито 4532 особи цивільного населення;
12) Тернопільська – 7 (із них не існує ‑ 1), вбито 1517 осіб цивільного населення;
13) Харківська – 1, вбито 240 осіб цивільного населення;
14) Хмельницька – 28 (із них не існує ‑ 1), вбито 1411 осіб цивільного населення;
15) Черкаська – 15 (із них не існує – 4) , вбито 1342 особи цивільного населення;
16) Чернігівська – 63 (із них не існує – 3), вбито 17642 особи цивільного населення;
17) Автономна республіка Крим – 127 (із них понад 1/3 з різних причин зникло), за відсутністю довідок порахувати кількість вбитих ще немає можливості.

Саме тому актуальним є добудова у м. Корюківка Меморіального комплексу пам’яті жертв всіх знищених нацистськими карателями населених пунктів України. Це застереження світу від наступних злочинів сьогодні і завтра.

РОСІЙСЬКИЙ АГРЕСОР – СПАДКОЄМЕЦЬ НАЦИСТСЬКОЇ ПОЛІТИКИ ТЕРОРУ ПРОТИ ЦИВІЛЬНОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

Практично всі вітчизняні і зарубіжні дослідники прийшли до висновку, що головною причиною Корюківської трагедії, всіх злочинів Третього Райху проти цивільного населення є намагання гітлерівським керівництвом реалізувати нацистську ідеологію у державній політиці.

Свідоме нищення міст і сіл на Сході України разом із їх мирними мешканцями з 2014 р. збройними силами держави-агресора – Російської Федерації та її «п’ятої колони» – бандформуваннями терористичних «ДНР» і «ЛНР» є продовженням політики, яку проводила нацистська Німеччина під час Другої світової війни. Головною причиною є московсько-російська імперіалістична ідея, обґрунтована впродовж століть у різноманітних ідеологічних конструкціях, остання з яких відома під назвою «русский мир». Її реалізація вже кілька років несе Україні смерть і руйнування…

Сергій Бутко, Український інститут національної пам’яті



Категорія: ПОДІЇ | Переглядів: 102 | Теги: Корюківська трагедія, скорбота | Рейтинг: 5.0/1

QR-код посилання на сторінку
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.



Всього коментарів: 0
avatar