21:18 Менянин Олексій Мороз створив свій музей і видрукував дві книги | |
Олексій Мороз 9 травня відсвяткував день народження. У нього чудова родина, своя справа і дві книги про історію села, де народився, та сусіднього. А ще – незвичайний особистий музей. Та й загалом Олексій непересічна людина й цікавий співрозмовник. «Наше слово» помагало Народився Олексій у селі Шаболтасівка Сосницького району. Після школи вивчився на бухгалтера в Сосницькому технікумі. Закінчив з відзнакою. Запрошували їхати до Харкова далі здобувати освіту, та родина не мала грошей навіть на дорогу. Це були важкі 90-ті роки. Тож пішов Олексій працювати в колгосп. Робота була не кожен день та сезонна, тож мав час продовжувати навчання. Вивчав автосправу, в Чернігові отримав спеціальність електронника. Після служби в армії хлопець займався ремонтом телевізорів, підробляв у колгоспі. А тоді доля направила його в Мену. – Так цікаво вийшло: приїхала сестра й привезла менську газету «Наше слово», де на останній сторінці було оголошення, що в дитячий табір «Казковий» потрібен бухгалтер-касир, – розповідає Олексій Мороз. – Попрацював я там пару років. Тоді перейшов на нафтобазу. Згодом, закінчивши у 2005 році заочно Чернігівський інститут економіки і управління по спеціальності «Менеджмент», хлопець зареєструвався підприємцем, отримав гроші на розвиток бізнесу і зайнявся комп’ютерною технікою. На той час це були доволі успішні продажі, але після економічної кризи 2008–2009 років вони значно зменшилися. Довелося шукати інші заробітки. Підключав інтернет та телефони, ремонтував комп’ютерну техніку. І лампочка, і комп’ютер Урешті саме ремонт комп’ютерної техніки і став постійною справою Олексія. У його невеличкому офісі в центрі Мени з часом назбирався такий собі міні-музей комп’ютеризації Менщини. Чоловік роздрукував брошуру «Від табулятора до ПК». Ото б дивувалася нинішня молодь, вже звикла до «сенсорів», якби дізналася, як професійні електронники та любителі, купуючи на ринку в Києві окремі запчастини, потім самі збирали свої домашні комп’ютери. Підключалися вони до телевізора та магнітофона. Програми писали самі. Щось брали з журналів, а потім переписували один в одного. Багато ігор купували в «піратських» студіях. У «піратів» тоді і якість була краща, і ціна нижча. Згодом до Олексія приходили такі умільці, для яких електроніка була улюбленою справою, і приносили вже раритетну техніку, бо викидати шкода. Наприклад, менянин Василь Рак приніс комп’ютер «Орель» 1992 року виробництва, який і досі в робочому стані. – Із цього і почався мій музей. Почали приносити хто радіолу, хто магнітофон, відеомагнітофон та інше. Я виділив під все це три полички в офісі. Та зараз на них вже все не вміщується, – посміхається Олексій. – Є деякі речі, які в принципі нікому не потрібні, але мають певну історичну цінність. А ще ці люди багато розказували, як комп’ютеризація та електроніка розвивалися в маленькому провінційному містечку Мена. Як, наприклад, по домах збирали кольорові телевізори, як робили перші комп’ютери, як ще 30 років тому тут з’явилася перша саморобна супутникова антена. Враховуючи, що то було за радянських часів, такі факти здаються неймовірними. Олексій розповідає про різні експонати свого міні-музею. Наприклад, про про знайдену ним електролампочку, якій вже 53 роки, а вона працює. Коли навколо в шаленому темпі розвиваються технології, всі ці саморобні комп’ютери, плати, касетні та бобинні магнітофони, дискети, перфокартки та інше викликають неабиякий подив у молоді. Авдіївка та її околиці – Щодо книжок. Перша – «Шаболтасівка. Погляд крізь віки», – презентує свою роботу Олексій. – Почалося з того, що я зацікавився своєю генеалогією. Зв’язався з Чернігівським архівом, отримав дозвіл на роботу з архівними матеріалами. В процесі пошуку потрібної мені інформації дізнався багато цікавих фактів про своє рідне село. Щоб витрачені зусилля і час не були марними, вирішив видати книжку. Для земляків. Після цього мені почали писати різні люди з бажанням продовжувати далі тему краєзнавства. Писали з Німеччини, Росії, різних міст України. Дуже зацікавилося Авдіївське земляцтво в Чернігові. Власне вони і стали ініціаторами написання книги про Авдіївку. Так і з’явилася історія села від перших прадавніх поселень, освоєння Авдіївських земель за часів Київської Русі, гетьманщини і аж до 1970-их років. Наприклад, можна дізнатися про розвиток мови, релігії, освіти, медицини, промисловості, торгівлі та інше. Є величезний розділ про революцію, колективізацію, голодомор, війну і окупацію, партизанський опір, післявоєнний період. Досліджуючи події тих часів, Олексій намагався подати інформацію під різними кутами, різні погляди. Щоб люди самі могли робити певні висновки. Наприклад, період Другої світової війни. Олексій подавав описи того часу з щоденників різних людей, опублікував матеріали по періоду окупації з Чернігівського архіву. І нехай люди самі роблять висновки, хто був білим, хто пухнастим, а хто – ні першим, ні другим. – Я мав можливість працювати з оригіналом щоденника сільського вчителя Дмитра Захаровича Браженка, який детально фіксував всі події та факти з 1933 по середину 1943 року в Авдіївці, Україні, СРСР та світі. Уникнувши цензури, щоденник містить надзвичайно цінні матеріали і наповнений суто людськими емоціями, сподіваннями простих людей – свідків тих буремних часів, – розповідає автор про свою книгу. Олексій – чоловік розумний і цілеспрямований, спокійний, врівноважений. Його справа потребує не тільки знань, а ще й зосередженості, посидючості. Та навіть йому довелося нелегко, коли стільки часу проводив за пошуком і вивченням архівних документів, аналізом і складанням докупи зібраної інформації. У списку використаної літератури – понад 70 пунктів! Тут і археологічні дослідження, і різні довідки, і статистичні дані, церковні метричні та сповідні книги, протоколи, рапорти, земський збірник Чернігівської губернії, записки, щоденники та багато іншого. Є навіть свідчення уродженця Авдіївки Дмитра Корнієнка Комісії Конгресу США з вивчення голоду в Україні. Там міститься таке побажання: «Я хотів би якнайкраще всю цю справу вкласти й видрукувати, в добавок дуже обережно й акуратно зберегти кілька примірників для наступного покоління. Бо комуністи повикрадають. Пам’ятайте – повикрадають і попалять… Передати нашому поколінню правдиву історію захланної Москви, отого зловіщого терору безвинних дітей, матерів і старих, які Богу духа винні за щось». Колись діти Олексія Мороза, можливо, зацікавляться історією свого роду і своєї малої батьківщини. А він уже подбав про це. І наступні покоління дякуватимуть за такий спадок. Джерело: Сусіди   | |
|
| |
|
|
| Всього коментарів: 0 | |