реклама партнерів:
Головна » 2015 » Січень » 10 » Народні «легенди та перекази» про походження назв поселень
20:07
Народні «легенди та перекази» про походження назв поселень
Народні «легенди та перекази» про походження назв поселень Сьогодні на теренах Чернігівського району Чернігівської області існує 124 населених пункти, об’єднаних у 46 сільських та селищних рад.
Основні принципи формування назв наступні:
1) від географічних назв місцевості, насамперед – річок, озер та урочищ;
2) від прізвищ (рідше – імен) засновників поселень (на наш погляд, вести мову про першопоселенців було б не зовсім коректно, оскільки практично всі землі мали своїх господарів);
3) від промислів, якими займалися у даній місцевості (притаманно для невеличких робітничих поселень) – Рудня, Папірня, Гута тощо.

Останнім часом з’явилося чимало публікацій, присвячених походженню назв поселень Чернігівщини, які спираються переважно на усну народну традицію. Між тим аналіз так званих народних переказів та легенд, в яких прийнято було вбачати зв’язок століть і поколінь, засвідчив скоріше повну втрату пам’яті про дореволюційні часи. Насправді така «творчість» являє собою доволі поверхові спроби пояснити топоніми, значення яких простій людині ХІХ–ХХ ст. часто-густо було не зрозумілим. Про це яскраво свідчать легенди та перекази, які не відповідають дійсності, але якими місцеве населення намагалося пояснити для себе походження назв поселень. Для таких переказів притаманні очевидна наївність і штучність.
Ось деякі приклади.
За радянської доби в Антоновичах не знали про існування любецького боярського роду Антоновичів, відтак тут виникли «перекази», нібито село заснували два брати, сини якогось Антона (отже, по-батькові – Антоновичі), які ще й служили в пана Подольського. Яким чином підлеглі «пана» могли ще й села засновувати – це вже нікого особливо не цікавило. Інша версія – в пана були дуже хороші сади з яблуками сорту Антоновка. Настирлива згадка про «пана» – відголоски народної пам’яті про ХІХ ст., тоді як село засноване за кілька століть до того.
У Боромиках припускають, що першим поселенцем був рибалка на ім’я Боромик. Зрозуміло, чому рибалка – бо поруч Десна. А от назву задовільно пояснити вже не могли, тож і вирішили творці «легенди», що то, мабуть, ім’я. Годі казати, що первісна назва села – Радиль (Радунь), – повернена із нашарувань історичних епох П. Кулаковським, стала відкриттям і для місцевих жителів.
Радянська соціалістична реальність спиралася на колгоспну систему виробництва, підприємницька діяльність була не в пошані. Тож у Буді призабули про заводи по виробництву поташу і виводили назву від такого собі куріня (буди або будки), збудованої якимось рибалкою.
Чого тільки не придумали у Ведильцях: тут тобі і плоти з перилами, які називались ведилки, і «выделывання» грубої вовняної тканини на гіпотетичній сукновальні. Згадали навіть давньоіндійські «веди», доповнивши гіпотезу давньоруським словом «ведение» та похідними від нього «відьма», «ведмідь». А всього-то, що в цій місцевості протікала річка Ведилка, звідки і отримало назву поселення.
Які асоціації викликає назва Гірманки? Так, паралелі з ім’ям Герман – тож і з’явилися «легенди» про пана Германа. Однак спершу тут існувало урочище саме з такою назвою, а вже потім виник хутірець, який зберіг назву урочища.
Урочище Глядин дало назву селу неподалік Мньова. Інша річ, що у давнину назва урочища могла походити від слова «глядіти» або «спостерігати» – чи то за ворогом, чи то за кордоном.
У Довжику переказують про вільного чоловік на прізвище Довгий, тоді як назва походить від однойменної річки.
Козака на прізвище Друць «сватає» «народна пам’ять» у засновники Друцького. Хоча більш очевидною здається версія про заснування села переселенцями з білоруського міста Друцьк.
Річка Жовинка дала назву поселенню, що виникло на її берегах. Однак річка пересохла, а назву як тільки не трактують: і від значної кількості жаб (Жабинка), і від птаха жолкви, і від джерел (Живинка), і від розбійника Жолвина, і навіть від хвороби жовни (невилі¬ковної язви), якою страждав чи то якийсь офіцер, чи то цілий чернігівський князь – кому що більше до вподоби. До речі, саме багатоваріантність версій – одна з головних ознак того, що справжній зміст топоніму втрачено і в ХХ ст. місцеві жителі прикладали до нього всі можливі пояснення, наскільки вистачало освіти і фантазії.
У повний тупик завела місцевий люд назва села Кархівка, тож не придумали нічого кращого, як пов’язати її з коротким сном – щось на зразок «прикархнуть» (тобто, заснути на короткий час). Навіть важко уявити, який то мав бути епічний перепочинок (певно, такий храп стояв на всю округу, що навіть легендарний Соловей-Розбійник, як нині модно казати, «нервово курить у сторонці»), аби на честь такої події назвали майбутнє поселення. Втім, все куди прозаїчніше – вочевидь, назва села походить від однойменного урочища.
Киїнка отримала свою назву від однойменної річки, а не від господаря корчми по київському шляху на ім’я Киян. Інша річ, що давній шлях на Київ міг стати основою назви річки.
Дрібношляхетська родина Любецького староства Киселів (Кислих, Кисловичів) стояла у витоків села Киселівка ще до появи в наших краях козаків. Зрозуміло, в ХХ ст. про неї вже ніхто не пам’ятав, тож народні «легенди» обмежилися козаками, які на берегах Замглаю не стільки рибу ловили, як готували кисіль.
Не до кінця зрозуміла етимологія назви Клочків. Можливо, тут виробляли сітки («клоччя»). Зрештою, це виглядає більш правдоподібно, аніж клок землі, зайнятий переселенцями.
Типовий приклад мученицьких пошуків пояснень незрозумілих сучасним людям топонімів – село Кувечичі. Тут тобі і зіпсований термін ковалі (ковачі), і людина на прізвище Кувійко, і зовсім епічна історія про жінку, в господарстві якої порося кричало «куве», а горобець поруч – «чи-чи». В реальності ще з післямонгольських часів існувала обширна «кувечицька земля», від цієї землі пішло прізвище бояр, які заволоділи нею, а вже потім бояри Кувечичі (Кувечицькі) заснували поселення, що отримало назву від їх прізвища.
Від річки чи озера отримала свою назву Ладинка. Хоча «народна традиція» пов’язувала походження поселення з майструванням козацьких «лодій» (ладій), із переселенцями з Ладині (здається, десь на Волині) та родиною Ладонків.
Людина з «козлиною борідкою» – один із варіантів «народної творчості» щодо пояснень первісної назви селища Михайло-Коцюбинське (Козел), тоді як маємо черговий приклад забуття любецької боярської родини, цього разу – Козлів.
Річка Мньовка або промисел, пов’язаний із «м’яттям» шкіри, – найбільш вірогідні версії походження топоніму Мньов. Місцеві «легенди» пропонують широкий спектр варіантів: місце обміну («міняти»), зволікання або ухиляння від податків («м’ятися» – але в такому разі поселення вже мало існувати і мова може йти хіба що про перейменування, що видається і зовсім малоймовірним) і навіть поклоніння місцевого населення богині Мендіді, добре відомої в античній міфології як Артеміда.
Топонім Мохнатин можна розкласти на складові «мох» і «тин», інтерпретуючи це як «сушити мох на тину». Втім, куди більш реальним видається походження назви від прізвища Мохнач або Мохнат.
Ще одна любецька родина – Петруш – залишила слід у назві Петрушина. Як і повсюдно, у самому селі про засновників давно забули, натомість маємо розмаїття «народних» фантазій: про першопоселенця Петра (чи то лікаря, чи то простого рибалку), про рослину петрушку і навіть про царя Петра І, якого чомусь занесло в таку глибинку (де не проходило жодного скільки-небудь важливого шляху), та ще й колесо в кареті зламалося, а йому місцевий коваль зробив шину (тобто, Петру – шину). От і думайте, що виглядає більш химерно: підвода на гумі 300 років тому чи коваль-віртуоз, який із заліза примудрявся оту саму гуму виготовляти.
Неясності залишаються з топонімом Пльохів: село відоме ще з 1527 р., а згадані в документах «пльохівський грунт», «пльохівський острів», «пльохівський ліс» могли як отримати назву від існуючого тут села, так і утворитися разом із поселенням на більш давній «пльохівській землі» (що більш вірогідно). Давній вік села виводить нас у литовські часи, але ж не в Київську Русь. При бажанні можна погортати літопис і впевнитися, що там відсутні підстави для висновків на кшталт: «село Пльохів в наших краях було одним з князівських і в ньому «йшло життя» князівське, тут діяли різноманітні господарські установи, які приносили багатий прибуток. Ці відомості відносяться до 1148 р.»). Насправді, літописна стаття 1148 р. сповіщає лише про спалення сіл у напрямку Любеча і не містить жодної конкретної назви: «А се ще раз Ізяслав (Мстиславич), прийшовши знову до Чернігова, став на Ольговім полі, і тут села наші вони попалили аж до Любеча і все добро наше розорили». Зрозуміло, було б нонсенсом сприймати цей запис як першу писемну згадку про Пльохів, Рудку чи Кувечичі. Мова може йти лише про місцевість, на якій розташовані нинішні села
Іноді «народна творчість» взагалі ставить у глухий кут: нібито спершу Полуботки мали назву Голомозівка, яка походить від піщаної місцевості, на якій виникло поселення. Хоча заснував його Ярема Полуботок і в жодному документі ні про яку Голомозівку ні слова – чи не якийсь куток села більш пізніх часів мається на увазі? Та й про які піски мова, коли Полуботки стоять на березі Стрижня, а ще, кажуть, і двоє озер раніше було.
А в Роїщі звертають увагу на написання назви села в багатьох давніх документах через «а»: Раїще. Виводять її від садів, в яких росло багато райських яблук (як варіант – від захопленого пана, що вигукнув, побачивши сад: «Ну й рай у вас тут!»). Одним словом, не село, «великий рай». Насправді, ще частіше у документах вживали написання таки через «о» (Роїще), зрештою й слобода, оселена поруч, називалася Ройською (Роїською), а не Райською. Ройською була і сотня за часів Гетьманщини. Відтак більш аргументованою видається гіпотеза про походження назви від слова «рій».
Селянська Слобода виникла на землях Чернігівського П’ятницького дівочого монастиря і заселена незадовго до 1689 р. Зрозуміло, ні про яку історію від ХІІ ст. (як то зустрічається в деяких краєзнавчих публікаціях) не може бути й мови. В даному випадку вік села намагаються підмінити віком монастиря, однак це несумісні речі і володіння землею аж ніяк не означає автоматичного виникнення на ній поселень. До всього, не всі монастирські володіння стали наслідком дарування чернігівських князів, значна частина маєтків отримана монастирями після вигнання поляків внаслідок Національно-визвольної війни 1648-1657 рр., коли гетьмани щедро наділяли релігійні установи полишеними шляхтичами землями.
Від річки чи озера отримав свою назву Слабин, а не від того, що хтось тут захворів («заслаб»).
В основі назви Смолин вбачаються сліди промислу – тут добували смолу (дьоготь). «Легенда» про трьох братів-козаків – Смолина, Максима та Гнилушу, які, мовляв, після знищення Катериною ІІ Запоріжжя розбрелися країною і заснували три сусідні села, – цікава не більше, як вияв місцевого фольклору. По-перше, Смолин існував ще років за 300 до того. По-друге, топонім Гнилуша явно має географічну основу, а не походить від прізвища.
Колишні Борки розташовуються на берегах Снову, тож у ХХ ст. село перейменували на честь річки. Однак знаходяться у Снов’янці бажаючі поекспериментувати з назвою, розкладаючи її на складові, наприклад – «Снов» і «Янка». Відтак маємо на виході «легенду» про купця, дочку якого звали Янка і яка потонула, купаючись у Снові.
Взагалі, чомусь місцеві жителі не мають звички ототожнювати назви поселень із однойменними річками, тож топонім Старий Білоус на річці Білоус виводять від «ста¬рого багатого князя, якого прозивали «старим білим усом».
А в Товстолісі вам залюбки розкажуть про походження назви від великих, товстих лісів. Їх і сьогодні навколо села якось не спостерігається, і раніше не було, оскільки шляхетського походження Овсій Товстоліс заснував поселення на Росомачиному полі. Інша річ, що на початку 1920-х рр., в революційній лихоманці і несамовитому прагненні викорінити будь-які асоціації з колишніми дворянами, місцеві активісти намагалися змінити назву села на «Товстий ліс». Дійшли до окружного (тобто, обласного) рівня, де їх ініціативу не підтримали і завернули.
Річка Хмельничка широко відома ще з часів, коли визначалися межі чернігівських володінь у 1625 р, після надання місту магдебурзького права. Однак у самій Хмільниці наводять «перекази» про далеких пращурів – хмелярів, або й взагалі про славетного гетьмана Богдана Хмельницького, хоча той не має ані до села, ані до його осадження жодного стосунку.
Отже, як бачимо, у більшості випадків так звані народні «перекази» та «легенди» не мають ніякої історичної основи і є звичайною вигадкою людей, що прагнули на доступному для них рівні пояснити місцеві топоніми.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, кандидат історичних наук, Український інститут національної пам’яті



Категорія: КУЛЬТУРА | Переглядів: 3927 | Теги: історія, топоніми, перекази, Чернігівський район | Рейтинг: 5.0/1

QR-код посилання на сторінку
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.



Всього коментарів: 0
avatar