ЧЕРНІГІВСЬКИЙ
ФОРМАТ

Леонід Терехович – в’язень совісті, поет
(Похований в с. Кучинівка Щорського району)
1 липня 1972 року судова колегія з кримінальних справ Чернігівського обласного суду у закритому судовому засіданні розглянула справу звинувачуваного Тереховича Леоніда Никифоровича. «Терехович Л. Н., проживая в с. Кучиновка Щорского района, на протяжении 1971 — 1972 годов систематически слушал антисоветские передачи зарубежных радиостанций, встал на путь изготовления и распространения писем и стихотворений, в которых содержатся заведомо ложные измышления, порочащие Советский государственный и общественный строй». «Для поета, — пише чернігівський журналіст П. Повод, — це був початок хресного ходу на Голгофу. До цих двох було і п’ять, і ще два роки, були психушки, ЛТП... З табору в табір, з етапу на етап, з нар на нари, як перекотиполе».
Покотились полем мої родичі
Не шукати почестi чи здобичi,
Не ховатись не вiд кого, не тiкать, —
Просто доля випала така.
Уявіть собі тихе забите село Кучинівку — таких сотні тисяч в Україні.
І Поета, який відважився з відкритим забралом виступити проти тоталітарної системи. Він завжди активно цікавився громадським життям, багато читав. Юнак бачить соцiальну несправедливiсть і вирішує боротися. І засобом цієї боротьби обрав слово. Місцевій владі дуже не подобався «баламут». За суперечку з парторгом Леонід одержує рік ув'язнення. Однак під тиском незаперечних доказів невинуватості Тереховича звiльняють.
Знову рідне село. Нові вірші, спрямовані проти iснуючого суспільного ладу, проти партійних керманичів. За поета взялось КДБ...
Пізніше, на початку незалежності, Леонід починає контактувати з українськими патріотами: Станіславом Реп’яхом, Віталієм Москаленком, Павлом Поводом, Оленою Семененко та багатьма іншими. До виходу готується книжка. Та... «Скінчиться все в обшарпанім хліві, де ще стоїть моє стареньке лiжко», — пророче писав поет. Там його і знайшли. Мертвим. Перед цим він завітав до редакції райгазети (тут його добре знали) і стиха мовив, що його побила мiлiцiя на вокзалi. За що? По смерті лікарі встановили: помер тому, що серце зупинилось. І винних немає...

Микола Лебідь – перша жертва більшовиків у Чернігові
(Похований на чернігівському Староруському цвинтарі)
Лебідь Микола Дмитрович – гімназист. Син козака із с.Вертіївка — Дмитра Климентійовича. Член чернігівського комітету Української партії соціалістів- революціонерів, активіст «Просвіти». Помер у 18 років від гнійного запалення мозку після вогнепального поранення. За переказами мав, він друзів серед тих, хто брав участь у бою під Крутами, там і отримав поранення в голову та живіт, помер на руках у матері.
Похорони гімназиста Лебедя викликали в Чернігові великий резонанс. За свідченням місцевої преси, на похороні 9 лютого «народу було багато, особливо шкільної молоді». Але представники більшовицької влади «не дали можливості говорити».
Фактично то була перша антибільшовицька маніфестація в Чернігові.
Могила Лебедя була чи не єдиною, де надпис на могильному камені (з прикріпленим бронзовим тризубом) був українською мовою: «Щирий син України. Микола Лебідь. Народився року 1899 грудня 4. Вбитий року 1918 січня 30. Пером тобі земля, любий сину».
2004 року силами національно-патріотичних організацій міста могилу було відремонтовано.

Міхал Чайковський
(Похований біля села Пархимів під Остром Козелецького району, місце точного поховання не встановлено)
Народився Михайло (Міхал) Чайка-Чайковський 29 вересня 1804 року в селі Халчинець на Київщині в заможній українській (хоч і полонізованій) родині. Мати — правнучка гетьмана Брюховецького. Закінчивши ліцей у Бердичеві, 1825-го Михайло їде до Варшави. Коли 1831 року в Польщі почалося повстання, Чайковський розпустив кріпаків, створив добровільні козацькі загони і влився в повстанське військо. Після придушення повстання мусив емігрувати до Франції. У Парижі Чайковський декларував себе українцем і вважав, що сильної Польщі без сильної України не може бути. Там 1837 року Михайло пише та видає кілька романів з життя козацтва, зокрема роман "Вернигора", де вперше описує, як Гонта вбив власних дітей.
За завданням Адама Чарторийського Чайковський їде з таємною місією на Балкани, де за французькі гроші створює розгалужену шпигунську мережу. У вересні 1842-го Чайковський ініціював переворот у Сербії, внаслідок чого на Балканах послабився російський вплив...
1845 року Чайковський намагався розпалити повстання на Україні.
Міністр внутрішніх справ Росії граф Орлов у доповідній записці імператору писав, що волелюбні ідеї проникли в Україну через емісарів, "руководитель которых, Чайковский, находится в Константинополе".
Так, тоді він був уже в Константинополі. 1848-го, після невдалої спроби організувати повстання у Болгарії, щоб уникнути підозр у нелояльності до турецького уряду, приймає іслам. 18 грудня 1850 року стає Садик-пашею.
Після придушення угорської революції Чайковський розпочинає переговори з турецьким урядом про формування козацьких загонів, 1851-го починають формувати перші "казак-алай".
1853 року почалася Кримська війна. 23 січня 1854 року османські козаки склали присягу. З Константинополя привезли знамено Запорозької Січі, а Садик-Паша отримав від султана титул "міріан-паша" (кошовий отаман). У лютому військо Садик-Паші ввійшло в Бухарест, а сам він став губернатором. Наступного року Чайковський отримує найвище військове звання — беглербея.
Новий султан Абдул-Азиз досить прихильно ставився до Садик-паші, але той захопився новою авантюрою — підготовкою державного перевороту з метою посадити на трон принца Мурада. Після цього почалися невдачі: сварка з Наполеоном ІІІ (через відмову того оголосити війну Росії), смерть дружини, інтриги колишніх козацьких старшин, розрив стосунків із сином... До того ж — провал змови і наказ султана заарештувати Садик-пашу. Зваживши всі "за" і "проти", він налагоджує контакт із російським послом у Константинополі і просить у царя амністії та дозволу повернутися до Росії. Ліберальний Олександр ІІ 28 серпня 1872 року офіційно оголосив прощення Чайковському.
На початку 1873 року він повернувся. Але мети життя не досягнуто: Україна і далі під Росією. Головне ж — розчарування від зустрічі з рідним народом. В еміграції Чайковський жив міфічними уявленнями про волелюбність українців і їхню готовність до самопожертви. Виявилося ж інше...
1885 року помер від запалення легень Петро — козак, який став йому за сина. Міхал Чайковський вирішив добровільно піти з життя. Це сталось у січні 1886 року. Йшов йому тоді 82-й рік.

«Батько Шраг»
Ілля Людвигович Шраг народився у Седневі в сім’ї лікаря, вихідця із Саксонії. 1861 року сім’я переїхала до Чернігова, де Ілля був зарахований до другого класу місцевої гімназії.
1865 року Ілля Шраг переїхав до Петербурга, де продовжив навчання у медико-хірургічній академії, а згодом — на юридичному факультеті університету. У столиці імперії він став активістом студентського демократичного руху й потрапив під нагляд поліції. Шраха було виключено з університету.
Екс-студента відправлено під нагляд поліції до Чернігова. 1875 року Ілля Шраг розпочинає кар’єру адвоката (присяжного повіреного) в окружному суді. Паралельно працює у Чернігівському земстві. Щаблі його кар’єри: гласний Чернігівської міської думи й одночасно член міської управи, а з 1879 по 1887 роки — заступник міського голови.
Свою працю в земстві Ілля Шраг використовує для впровадження викладання української мови в початкових класах. 1893 року він готує відповідний проект, який наступного року був відхилений на губернському рівні. У львівському часописі «Правда» 1892—1895 рр. були опубліковані «Листи з Чернігівщини», в яких Ілля Шраг розповідав про свавілля імперської влади на місцях, беззаконня, приниження української мови.
Чернігівська «Громада», одним із лідерів якої був Ілля Шраг, з 1893 по 1905 роки перебувала на нелегальному становищі.
Ілля Людвігович взяв участь у складанні доповідної записки, яка відіграла визначну роль у знятті заборони з українського книгодрукування та періодики.
«Батько Шраг» став депутатом першої Державної думи і очолив Українську парламентську громаду, що дотримувалася автономістських поглядів. Після повалення самодержавства Іллю Шрага обирають головою губернського виконкому, а у квітні 1917 року — членом Української Центральної Ради. Помер «батько Шраг» (священик із Суразького повіту звертався до нього «дорогий і рідний батько українського народа») в Чернігові. Його могила знаходиться під будівлею нинішнього кафе «Гусар».

Олександр ЯСЕНЧУК.
Джерело: "Сіверщина", http://siver.com.ua/news/2008-10-16-1082