11:34 Валентина Мастєрова "Осіннє танго" | |
Уривок із роману «ОСІННЄ ТАНГО» Вона взяла не лише печива і цукерок, а й великий букет різних квітів та зрізала кілька білих троянд ще з тих кущів, що раніше посадила сама, й великих пухнастих жоржин, вирощених Іванкою. Нарочито обминула центральну вулицю, пішла на дорогу за село, хоча так було далі йти, зате навряд чи кого зустрінеш. Подивувалася, що цьогоріч кладовище заросло бур’янами, подекуди й штахетник почав хилитися. І хвіртка перекошена – насилу Ксеня відчинила й зачинила за собою. «Бо немає Сергія», – подумала, коли зайшла за кладовищенську огорожу. І сама не зчулася, як відразу повернула на стежку до його могили. Упізнала віддалік, по не почорнілій землі й квітах. Багато квітів: живих і паперових. На могилі стояв ще не пам’ятник, а деревяний хрест, пофарбований у темно-синій колір. Тільки дощечка металева з написом «Гусак Сергій Григорович, 1960 – 2007 р.р.» Ксеня довго стояла мовчки. Нарешті вимовила вголос: – Дякую тобі Сергію. Дякую, що допоміг і не дав отут пропасти, що розумів і зрозумів. І прости мені. Я й справді жила ніби не своїм життям: не вміла, не цінувала, не відчувала. А головне – всього боялася, залежала від свого страху то перед людським поговором, то перед батьками, а потім і перед своїм дорослим сином. Тільки тепер... Знаєш, Сергію, я тільки тепер ніби зашморг скинула зі своєї душі. Ну, да ти знаєш. Ти вже все знаєш. – Посміхнулася, потім важко зітхнула, взяла з вази прив’ялі квіти, поклала на могилу. Побачила поруч, під маленькою вишнею платикову шестилітровку з водою, налила у вазу і поставила туди свої троянди: – Прости мені. – Промовила зовсім тихо, торкнула рукою прохолодної землі, і вже не стримуючи сліз, попросила: – За сина прости. Хіба ж я думала, що вирощу такого нелюда. Могили Віталія, брата і батьків дбайливо доглянуті – постаралися Іванка з Оленою. І паперові квіти ще не полиняли від сонця й дощу, і хрести пофарбовані. Дивно Ксені серед цієї вселенської тиші й спокою, серед свого великого роду отут, між старих осокорів і ще старіших лип. Немов тільки тепер повернулася додому. Дістала з сумочки хустинку із землею, що набрала на Зеєловських висотах, висипала землю на могилу матері. Полегшено зітхнула, ніби виконала якийсь важливий обов’язок. «Тепер ви усі разом», – промовила вголос, порозставляла квіти у пластикові вази, які ще сама приносила, розклала цукерки й печиво. А потім сіла прямо на землю й відчула, що більше нічого не хочеться у цілому світі. Віддалік хтось відчиняв на кладовище хвіртку, яка рипіла, немов не хотіла сюди нікого більше впускати. Ксеня підвелася й побачила жінку в чорній легкій хустині й темному одязі, з великим букетом квітів. По тому, як вона звернула на стежку і пішла до могили Сергія Гусака, зрозуміла, що то його дружина. Розгубилася й не знала, що їй робити: чи піти додому, чи підійти до Гусачихи. А та побачила свіжі троянди, озирнулася. Ксеня віддалік кивнула головою і таки наважилася підійти. – Здрастуй, Ніно, – привіталася першою. Гуачиха не відповіла, дивилася на троянди й мовчки хитала головою. Ксені здалося, що зараз витягне її квіти й викине, але вона не викинула. Нагнулася над могилою і свої квіти поклала поруч, на землю. Розігнулася, глянула на Ксеню: – Скучила чи так чого приїхала, бо за ким тобі тепер скучати? – Посміхнулася, а губи смикнулися плакати. – Боїшся, що викину твої квітки? Не бійся, не викину – вони йому дорожчі за мої. – Вколола замість привітатися і витерла хусточкою очі. Ксеня не відповіла, хотіла повернутися й піти, але Гусачиха спинила: –Ти ж його ніколи не любила, Ксеньо? Скажи правду. Ну, скажи правду. Ти й Віталія свого не любила. Думаєш, ніхто не не знає. Ти ж, як ота Снігова Королева, тільки інших ранила в серце і життя ламала. А сама й досі не знаєш, чого хочеш. І досі твоє серце ялове. Отак і проживеш у чуже щастя зазираючи. Приїхала, ходиш по селу – знайте мене, наче й справді королева, замість того, щоб на людей боятися очі підвести. Ксеня слухала Гусачиху й дивилася на квіти – білі троянди у вазі й великий букет нагідок, айстр, чорнобривців, що без води вже починали потроху в’янути. Нічого не відповіла, мовчки кивнула головою до могили й пішла стежиною до виходу. Не озирнулася й коли зачинила за собою хвіртку, і коли відійшла далеченько. Валентина Мастєрова | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |