19:54 Казковий замок у Дмитрівці - дітище “графа” Солдатова | |
У селищі Дмитрівка Бахмацького району Чернігівщини є будівля, яка попри свій короткий “вік” вважається пам’яткою місцевого значення і приваблює туристів І хоча інформації про неї не знайдеш у жодному туристичному проспекті, подивитися на це маленьке диво заїжджають усі, чий шлях пролягає неподалік - організовані туристи й самостійні мандрівники, спортсмени, народні депутати та просто подорожні. Мова про житловий будинок, зведений у формі середньовічного замку. Здійснити віртуальну мандрівку в цей віддалений куточок України, дізнатися історію появи споруди та познайомитися з її неординарними власниками допоможе проект Укрінформу "Точка на карті". Отже, вирушаємо у Дмитрівку. МАЛЕНЬКИЙ І НІЖНИЙ Візуалізація-таки працює. Цілий рік на моєму робочому столі простояла листівка із зображенням Дмитрівського замку - з виду величного, з арками і баштами, шпилями і прапорцями на них. Листівка ця не проста, а та, якими обмінюються радіоаматори всього світу після проведення сеансу радіозв’язку. Отож, окрім замку, на ній - позивні та фото її власника - члена національної збірної України з радіоаматорського спорту, майстра спорту Анатолія Савченка, який усе життя проживає у Дмитрівці. Саме від нього на Хемфесті радіоаматорів Чернігівської області я торік і дізналася про цей замок. Час від часу позирала на листівку, однак упевненості, що колись побуваю там, не було - далекувато від Чернігова. Та "надісланий у космос" сигнал усе ж спрацював, і от я вже в електричці. Шість годин з пересадкою у дорозі пролітають на диво швидко. У Дмитрівці мене зустрічають пан Анатолій і Світлана Солдатова - молодша донька нині вже покійного глави сімейства Юрія Солдатова, яке й збудувало в селі казковий замок. Про них кажуть: "Вони ж німці", хоча насправді це лише частково так. Німкенею з Поволжя у родині була мати Марія Іоганівна, а батько Юрій Григорович - росіянин із Москви. У Дмитрівку сім’я з двома дітьми переїхала зі Сибіру в 1966 році. Батьки працювали на радіостанції в нафторозвідці і були переведені в Бахмацький район на роботу. Третя донька - Світлана - народилася вже тут, і саме вона з двома синами господарює зараз у родинному обійсті. Під’їжджаємо до двору, виходимо з машини і перше, що вихоплюється в мене при виді замку: - Ой, який же він маленький! Заходжу у хвіртку, наближаюся і, вражена, роблю другий висновок: - Який же він ніжний!.. Господиню це дивує, а я довіряю своїм відчуттям. Від цього замку віє не важкою монументальністю, як від справжніх споруд середньовіччя, а якимось дивовижним теплом і ніжністю. Чому - зрозумію пізніше, а поки що пані Світлана Солдатова проводить екскурсію. Побіжно відзначаю доглянутість двору - газон, багато квітів, дитяча пісочниця із вочевидь саморобною скульптурою Баби Яги... ДВЕРІ "ЗІ СЕКРЕТОМ" Через низеньку арку, пригинаючи голови, заходимо на перший поверх круглої башти, що стоїть праворуч від будинку. Це - перша споруда "замкового комплексу", зведена ще в 70-х роках минулого століття під літню кухню. Будували її всією родиною, хоча, коли тільки починали, дівчаткам виповнилось 15,13 і 7 років. - У нас такого не було, щоб хтось працював, а хтось лежав. Ми завжди все робили разом. Батько вмів нас зацікавити й зарядити ентузіазмом, - починає свою розповідь Світлана Юріївна. З її слів розумію, що родина була дружною і роботящою. Коли глава сім’ї вставав о 4-й ранку, щоб до роботи попрацювати на будівництві, дівчата теж прокидалися й одна за одною, сонні виходили йому допомагати - підносити камені і цеглу. Він їм: "Ідіть спати!", а вони: "Ми ж домовилися будувати разом". Діти, звісно, хотіли спати, але совість не дозволяла їм залишатися в ліжках, коли батько вже щось робив. І такі випадки були непоодинокими. Коли зводили літню кухню, жіноча частина сімейства не уявляла, якою та буде. Проект, усі розмітки й розрахунки батько тримав у голові і в секреті. Коли діти запитували, чому фундамент копається півколом, він казав: "Потім дізнаєтесь". Усі металеві й ліпні прикраси, ліхтарі, шпилі, огорожі Юрій Солдатов робив сам - був "на всі руки" майстер. Того, що вмів, навчав своїх дівчат, і ті охоче йому допомагали кувати, гнути, паяти... І на будівництві це була найнадійніша бригада. Найняти робітників Солдатову довелося лише один раз - коли в башті робили перекриття. На нього пішло 5 кубів бетону і з півкілометра арматури. Залити треба було швидко, тож працювало 15 чоловіків. За гарну роботу господар "під чарочку" пообіцяв їх нагородити дипломами і медалями. Та коли дійшло до справи - виявилось, що виготовити їх не так просто. Утім, чоловік не міг не дотримати слова. Матрицю для друку дипломів йому зробили київські фахівці, а кліше для медалей господар власноруч вибив на шматках дрібнозернистого чавуну. Потім відлив 49 медалей і вручав їх усім, хто бодай чимось допомагав. Дипломів теж надрукував чимало, і на кожен Солдатов ставив печатку, яку також сам вирізав. - Наш батько був великий фантазер і все, за що б не взявся, у нього виходило добре, - зазначає пані Світлана. Крученими сходами з ажурною огорожею господиня веде мене на другий поверх вежі і пропонує відкрити двері. Над ними - металевий герб, обрамлений товстим ланцюгом, і ліхтарі - все, як у старовину. Здогадуючись, що двері "з секретом" (дещо чула про це), починаю обмацувати всі заглиблення довкола них, та нічого не знаходжу. Тоді Світлана Юріївна просовує руку в отвір у цегляній стіні, щось там, певно, повертає, потім тисне на язик литої маски якогось дивного чорта на дверях, і ті відчиняються. Неабияким вигадником був Юрій Солдатов, зазначаю подумки, та й механіком грамотним. На другому поверсі вежі - так звана кімната відпочинку з каміном. Вона дуже маленька, обшита деревом, та в ній є все для родинних посиденьок - низенький стіл, стільці, полички з пляшками й чарками, гітара на стіні, старий магнітофон, колись, кажуть, була саморобна світломузика. Стіни прикрашають оленячі роги, дротяні візерунки, світильники та інші речі ручної роботи. Камін оздоблений ліпниною, стеля оригінально обшита дерев’яними трикутниками. Спускаємось у двір і пані Світлана веде мене до замку. Поруч - такі ж, як і башта, зі шпилями й важкими ланцюгами, сараї і відділений сіткою господарський двір. Ним гуляють індокачки і - о, диво! - справжні й дуже милі овечки. Ну, все, як у давній європейській казці - замок, овечки, а пізніше зі школи прийшов і білявий "пастушок". Господиня пропонує мені відчинити вхідні двері замку. Вони мають дві стулки з довгими ручками і прикрашені металевим візерунками. Сіпаю ті ручки, та, як і у вежі, двері мені не піддаються. Посміхаючись, господиня каже "Сім-сім, відкрийся!" і вони-таки відчиняються. Цей процес супроводжується різким звуком сирени, так що я аж підскакую від несподіванки. Водночас звертаю увагу, що насправді двері - суцільні, а дві стулки - то як "кишеня-обманка". Оглядаючи периметр дверей, здогадуюсь, що відкрилися вони натиском замаскованої у стіні педалі. Чудеса, та й годі! Сміючись, заходжу всередину - в кухню-камінний зал. Над каміном — ну, просто якесь "панно радянського атеїзму": і чорти з пляшкою, і ангели, й ікони зі святими, всі в золоті, поруч, і всі "дружать". Бог Солдатову, впевнена, все простив, бо він був людиною своєї епохи.  СУНЕ "РОЗДРАЙ", РЯТУЙМО ГРОШІ! Розмову про главу сімейства і будівництво замку з молодшою донькою продовжуємо на другому поверсі круглої башти, куди повертаємось після екскурсії. Світлана Юріївна розповідає, що дитинство її батька було важким, адже припало на період Другої світової війни. Під час евакуації потяг, яким їхали Юрій із матір’ю, розбомбили, мати загинула і хлопець 1929 р. н. залишився сам. Родичів ніяких не знав, батько воював на фронті, тож деякий час юний Солдатов, як і багато інших дітей у війну, був безпритульним. Закінчив усього 7 класів, зі школи його виключили за хуліганство. Батька з війни Юрій дочекався, проте все одно затямив: покладатися в житті треба тільки на себе. Тому й учився всьому, чому міг. Працюючи вже дорослим у Сибіру, в 1964 році чоловік сам зібрав собі швидкісний човен і автомобіль. У ті часи власна машина - це була величезна рідкість і розкіш. На ній Солдатов і приїхав в Україну з Ханти-Мансійського округу, подолавши 4 тис. км. Живучи у Дмитрівці, сконструював два трактори. Вони й досі працюють у господарстві його нащадків - ними порають городи, возять сіно і картоплю. Цими ж тракторами господар привозив і будматеріали для свого омріяного замку. Один із тракторів був оснащений гідравлікою і сам вивантажував цеглу так, щоб та не билася. Хоча спершу (ще до замку) був будинок. Його Солдатови звели з ракушняку поряд зі старою придбаною ними хатою, що протікала. Той будинок і став основою замку, саме його обкладали цеглою і добудовували. Історія появи замку свідчить про те, яким розумним і передбачливим чоловіком був Солдатов. Ще за життя він розповідав, як одного разу в газеті побачив доповідь голови Ради міністрів СРСР Рижкова. Зазвичай промови радянських партійців ніхто не читав, а от простий трудівник із Дмитрівки зробив це і - дізнався про подальші плани уряду. У першому ж абзаці йшлося про необхідність відпустити ціни і перейти до ринкової економіки. Солдатова це так насторожило, що він зібрав сімейну нараду і сказав: "Насувається "роздрай", і скоро за свої заощадження ми зможемо купити лише коробку сірників. Давайте вирішувати, що робити з грішми. Або купуємо нову машину чи якусь нерухомість, або вкладаємо гроші в будівництво". Вирішили розширювати житло. Це було в 1987 році. "Роздрай", як мені пояснила донька Юрія Григоровича, - то було жаргонне слово з безпритульної юності батька і в його розумінні означало розруху і бардак... - Що саме будуємо, ми не знали. Але батько доручив нам підшукувати у книжках із казками якісь старовинні візерунки та прикраси для оформлення будівлі, замальовувати і приносити йому, - розповідає пані Світлана. - А коли ви зрозуміли, що будуєте замок? - Вже на другому поверсі. Ентузіазму в дівчат, які вже виросли, було через край. Тому про якийсь примус до роботи не йшлося. - Батько нас виховував, як хлопців, із суворістю, і привчав до порядку. Але та суворість була не військовою, а доброзичливою. Слів "не вмію" і "не можу" у нашому вжитку не було, водночас батько нас любив, жалів і ніколи не змушував працювати. Ми добровільно долучалися, бо дуже його поважали. Він був неординарною особистістю, надзвичайно діяльним, не таким, як усі, - згадує Світлана Юріївна.  - А якою була ваша мама? - Мама взагалі була сама ніжність. Все казала: "Юро, вони ж дівчатка". А він відповідав: "То що, як дівчатка, допомагати ж комусь треба". Але він нас не перевантажував. І щоліта в серпні машиною на цілий місяць усіх возив на море - в Сочі, Туапсе, Краснодарський край. Піонерських таборів ми не знали, - зазначає співрозмовниця. Будували замок у теплу пору року, а взимку Солдатови ставили тимчасову кузню і там знову всі разом виготовляли металеві шпилі, ліхтарі, оздоблювальні деталі, прикраси й огорожі. ІНЖЕНЕР ЗА ПОКЛИКАННЯМ Для будівництва замку, як і башти-літньої кухні, Солдатов шукав якомога дешевші матеріали. На місцевому цегельному заводі за безцінь купував перепалену й биту цеглу, яку викидали у відвал. Вдома її перебирав і сортував за якістю і відтінками. Тому будівля замку трохи різнокольорова. Арки, наприклад, викладені зеленкуватою цеглою, башти - чорнуватою, коричневою, чорною... - Як же замок зводився без проекту, це ж усе-таки житлова будівля? - запитую в пані Світлани. - Батько все знав і все тримав у голові. Він "спав і бачив", що будує. Серед ночі міг прокинутися і щось занотувати. Фундамент під будинок і під кожну башту копали на 1,4 метра углиб. Він брав до уваги, що у нас поряд залізниця, буде вібрація і рахував, скільки бетону туди треба залити. На фундамент пішло 5 тонн цементу. Розрахував Солдатов і товщину стін, аби будинок-замок був енергоощадний. Тут став у нагоді досвід проживання у північних краях. Тож, усередині, між ракушняковою стіною будинку і цегляною замку - колодязі, якими проходить дим від груби, скловата і спеціальна обшивка. Загальна товщина стін - 70 см, і завдяки цьому на зимове опалення замку загальною площею понад 100 кв. м вистачає однієї машини дров. Та й зовні замок здається об’ємним, хоча має всього два поверхи і чотири житлові кімнати. Будувалось "родове гніздо" 5 років. Як бачимо, не маючи ніякої спеціальної освіти, Юрій Солдатов був інженером генетично, мабуть. Він розбирався у техніці, будівництві, електриці і системах зв’язку, був ковалем, ливарником, мав художній хист і навіть грав на гітарі та співав. І дівчат своїх навчив багато чого. Вони виросли працьовитими і стійкими по життю. Робота на будівництві не позбавила їх дитинства і не позначилася на навчанні - дві доньки здобули вищу освіту. Всі мають родини, але дружать і допомагають одна одній. Сьогодні сестри не можуть точно пригадати, коли й чому в батька з’явилося прізвисько Граф. Але, кажуть, іще задовго до появи вежі і замку. Графом Солдатова у селі величали все життя. А його доньок і досі називають "графинями". Хоча всі вони дуже прості, душевні люди. Ніколи себе не возвеличували, ніяких балів у замку не влаштовували, та й батько не любив показної пишності. Вирізки з газет та журналів, у яких розповідалося про спочатку башту, а пізніше - дивовижний замок, теплі відгуки його численних відвідувачів можна побачити у спеціальній книзі, що є сімейною реліквією (перше таке повідомлення було надруковане в журналі "Україна" в 1983 році). На масивній обкладинці книги - металевий відбиток отієї самої грамоти, якою Солдатов обдаровував сторонніх помічників. ВІН ДЛЯ НАС БУВ, НАЧЕ... СЕРЦЕ Наприкінці нашої розмови з господинею замку до нас приєдналася середня донька Солдатова - Ольга. Вона теж проживає у Дмитрівці, тож дізнавшись про приїзд кореспондента, знайшла хвильку, щоб забігти й сказати своє слово про дорогого батька. - Він у нас - великий романтик. Та головне, він ніколи ні з якого приводу не сумував і не опускав рук, - розповідає Ольга Юріївна, уникаючи слова "був". - У нього стержень дуже міцний і він завжди допомагав молоді - і танці організовував, і розуму навчав. Він хотів, щоб молодь не пила, вела здоровий спосіб життя і йшла правильною дорогою. От якби у нас усі чоловіки були такими, як він - справжніми Мужчинами з великої літери! Він до жінок ставився з повагою, дітей дуже любив. І його всі люблять. Коли його не стало, для нас це був шок. Ніби епоха закінчилась, дуже важко було, і зараз важко. Він для нас був наче... серце. Він старався і казав: "Я завжди буду з вами. Ви ніколи мене не забудете, бо у вас є чим згадувати мене", - говорить жінка. Добрим словом згадують Солдатова й односельці. - Таких людей, як він, мало. Що розумна, що добра, що роботяща, чемна - справжня Людина з великої літери, - зазначає мій знайомий радіоаматор Савченко. Юрій Солдатов за життя був сильним чоловіком із по-справжньому сибірським здоров’ям. І навіть у літньому віці, маючи, можливо, якісь старечі болячки, ніколи не скаржився. Так само поводилась і його дружина. "Все нормально, діти, все нормально", - казали вони. Прожив цей чоловік 84 роки і "відлетів у вирій" 2013-го. Пішов, як щаслива людина, котра повністю виконала місію свого життя - тихо й спокійно у своєму "графському замку", тримаючи за руку молодшу доньку і... усміхаючись. Наталія Потапчук, Чернігів, Укрінформ | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |