16:44 Ткацтво Чернігівщини. Прошва з наволочки на довгу подушку | |
Прошва з наволочки на довгу подушку. Друга половина 19 ст. Мирно пасуться кози на занедбаному сусідському городі. Поряд, на напівзітлілому стовбурі старезної яблуні-дички, прилаштувався козар. Обпершись підборіддям на руки з ціпком, він пильно вдивляється в небокрай, зачаровуючись місцевими краєвидами, де чітко вираженим контрастом на тлі небесної блакиті великі білі, пухкі хмарини нависли над своєрідним оазисом – зболоченим, порослим кущами верболозу в проміжках поміж високими вербами серед щойно задискованих земельних угідь кружком. Саме вона, округлена форма цього природного ландшафту, в поєднанні з прізвиськом його колишнього власника дала цій місцині топонімічну назву – Лісничий Кружок. Думками пастух переноситься в понад вікову давнину, сумні спогади про яку безпосередньо пов'язані з родиною лісничого... Кажуть, першу дружину чоловікові дає Бог, другу – люди, ну а третю, не при хаті згадуючи, – чорт. Існує, ще й така народна мудрість: якщо першим шлюбом не наївся, то другим – подавишся. Першою дружиною переселенця із села Білоцерківки до Москалів лісничого Івана Тимоховича Руденка була Марфа – донька заможного селянина, власника невеличкої цегельні мешканця села Антоновичі Филимона Тихоновича Підв'язного. Добротна двокімнатна лісникова хата в Москалях з року в рік збагачувалась криками новонароджених. Родина жила в достатку. Відомо ж бо, що «в лісника на кожному дереві як не кожух висить, так хромові чоботи» або ж «ліс шумів і шуміти буде і в кишенях лісничого також не убуде». Усі намагалися товаришувати з лісником: кожний потребував як не лісоматеріалу для будівництва, так дров для обігріву хати. Особливо підлабузнюватися до лісничого доводилось одиноким жінкам. Напівжартівливою умовою одного з лісничих до жадучої на зиму дров удови було: «ввечері приходь, да без штанів, то домовимося». Від реалій життя ніде не подінешся. Отже, чи надмірна жіноча увага далася взнаки, чи котрась з одиначок виявилася мерзенно-капосною – "з присипкою", чи, як кажуть, "котячими мізками", нагодувала чужого чоловіка. Селом почали ширитися чутки, що лісничий "незлюбив" свою законну дружину. А після того трагічного дня з фатальним кінцем* і поготів уява селян не мала меж. Та й чи було ж то лише припущенням, можливо, хтось виявився більш спостережливим і детальніше оглянув місце трагедії... "Щось матері довго нема, – захвилювалася старша донька Єфросинія, – піду подивлюся, що вона там робить". Крізь розчинене погрібне лядо донька взріла розпластану на дні льоху матір. Не відомо, як забралася туди дівчина, бо ціпки в драбині були майже всі обірвані. А торкнувшись холодіючого тіла матері і сама лягла поряд з нею... Зачувши зойки та плач сусідських дітей (крім Проні, в родині були ще Палажка, Юрко, Степан та Ганна), до лісникового двору збігся весь "Гатьманів куток". Гуртом підняли обох жінок з погреба. «Доньку відкачали, а матір поховали» – пригадувала хрещениця загиблої. Іван не дуже то і зважав на сільські пересуди про буцімто підпиляні ціпки драбини. Навіть якщо це було б так, то знайомств вистачало, щоб якось «зам'яти» цю справу, та й відкупитись було чим. На дотримування якихось правил етикету стосовно терміну пошлюблення після померлих селяни тоді не зважали, бо хата і господарство потребувало робочих жіночих рук. То ж не був винятком і Іван: незабаром в його оселі з'явилася нова дружина – молодша на тринадцять років сільська вдова Уляна. На противагу покладливому характеру небіжчиці-Марфи, "невжиточна" Уляна була змія змією. Про таких зазвичай кажуть "у роті чорне". Їі галаслива вдача та недавання нікому слова сказати навіть стало номінальним у селі – "Лісничихою" і досі називають людей її складу. А вже ж чоловіка Уляна їла поїдом, доки таки доконала... Чи то генетична спадковість, чи закономірність (можливо, і справді мав місце скоєний злочин), але народжені від цього шлюбу сини стали носіями зла: обидва в роки окупації пішли служити до поліції. А старший з них на прізвисько "Мізка" – ще й колишній секретар комсомольської організації села, військовий сержант, повернувшись з німецького полону додому, не вагаючись "нап'яв" на себе ворожу форму. Його садистські нахили не мали меж: в одному з сусідніх сіл "кидав у вогонь дітей, дивлячись, як надуваються та лопаються дитячі животи"... Після війни, як відплата за скоєне людям зло, запалала хата, в якій злочинець мешкав разом з тестями, дружиною та сином. Обидва брати-поліцаї були засуджені. Вже коли молодшому з них після відбування терміну дозволили вільне поселення, то покликав до себе матір. Уляна перед від'їздом повзала навколішки, цілуючи та поливаючи сльозами хатні кути і пороги. Дуже не хотіла нікуди їхати зі своєї хати, але вибору не мала – залишатись серед людської зневаги та прокльонів не було сил. А ледве осиливши довгу дорогу до місця призначення, відразу там і лягла в чужу землю на вічний спочинок. Юрій Дахно, краєзнавець. * Згідно метричних записів смерть Руденок М.Ф. настала 13.05.1914 року, внаслідок забиття. | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |