20:50 Вишивка Чернігівщини. Набожник «Каченамі» | |
Вишивка Чернігівщини. Набожник «Каченамі» — народна назва, 1910-х років. Фабрична лляна тканина з місцевою назвою «парусін», заполоч, хрестик, крайова мережка — «прутік». Орнамент рослинний, виконаний нитками переважно чорного, з вкрапленням червоного кольорів. Незначна втрата колориту. Один із найбільш поширених «брокарівських» візерунків, що пам'ятаю з дитинства. НЕВДАЛИЙ ЖАРТ — Тіхонєй Задоньській, аддай мого Мікалушу! — відбиваючи часті поклони й стоячи навколішках перед хатніми образами, слізно взивала Палажка… Дуже шанованими в селах Чернігівщини були святителі Митрофан Воронезький та Тихон Задонський. Їхні образи — як поодинокі, так і парні — можна було побачити в багатьох сільських хатах. Здебільшого це стосувалося родин, у яких хтось із її членів носив ім’я одного зі святителів, уважаючи його своїм небесним покровителем. Ще донедавна парний образ угодників Божих зберігався і в родині нащадків Митрофана Кулиби в селі Шибиринівка. Образам святителів і сьогодні можна поклонитися в притворі одного з найдавніших храмів Русі — Спасо-Преображенського собору міста Чернігова. …Палажка була донькою Петра Петровича та Марини Микитівни Дєдющенків. Мала двох сестер — Зіновію та Агафію. Перший шлюб Пелагеї з місцевим парубком, колишнім солдатом Іваном Грищенком, виявився короткотривалим: через три роки чоловік помер від застуди. Слідом за ним, двох спільних малолітніх дітей здолав «дєхтєрик». А вже через рік по тому, до молодої вдови прийнявся в прийми прийшлий із села Жукотки коваль Феодосій Федорок. Гапа й Зіновія побралися з місцевими парубками, тож усі три сестри мешкали в одному селі, на одному кутку, а обійстя Гапи й Палажки були ще й через вулицю — двір у двір. Не лише родинні, а й дружні стосунки спонукали Гната — Гапиного чоловіка — почасту заходжати в гості до Ковальових: саме так стали прозивати Федосову родину в селі. Того разу ні Федоса, ні Палажки в хаті Ігнат не застав. Господар, найімовірніше, подався до кузні, що стояла хоч і на іншій вулиці, та ледь не в кінці ковалевого городу, виконувати чиєсь замовлення. Господиня ж, певно, була десь поблизу, якщо не вважала за потрібне замикати хату. Біля полу для спання легенько погойдувалася підвісна колиска. Вочевидь, хтось недавно її колисав. По кутах колиску тримали чотири міцні волоки, зведені вгорі докупи й приєднані до дебелого дерев’яного гака, зачепленого за металеве кільце, прибите до потрамка не менш міцним пробоєм. У колисці тихенько посапував новонароджений господарський синок Миколка — Микалушею ласкаво називала його мати. Вирішивши пожартувати, Гнат обережно вийняв спляче немовля з колиски та поклав під піл, завішений у передній частині пілкою. Куди, зіщулившись, з трудом забрався й сам. Палажка саме маяла межею з городу додому. Влетівши до хати, кинулася до колиски, щоб переконатися, чи з дитиною все добре. — Ой, Боже ж наш! Циганнє вкралі! — панічна думка струмом пронизала материн мозок. Реакція була миттєвою. Палажка прожогом вискочила з хати та й гайда на вулицю. Кидалася то в один бік, то в інший. Не побачивши ніде нікого, повернулася знов до хати, де, заломивши руки, голосно заголосила та й упала навколішки перед образами… Невдалим виявився Гнатів жарт, що ледь не привів свояченицю до фатальних наслідків. Не очікуючи такої Палажчиної реакції, він уже й сам не знав, що далі чинити. А коли нарешті наважився показатися з-під полу, ледве встиг покласти немовля назад у колиску, як Палажка шулікою накинулася на винуватця з кулаками… Дісталося тоді Гнатові. І не лише від Палажки. Довго ходив бідолаха, винувато схилявши голову при зустрічі з родичами. Із часом усе владналося, налагодилися й родинні стосунки. Життя продовжувалося… та чи ж надовго? Першою хвилею епідемії тифу було забрано двох Гнатових синів, невістку та внученя. За другою хвилею пішов уже й сам Гнат, а згодом — і його дружина, Ігнатиха Агафія. Не оминула лиха доля й Микалушу, який уже давно став Миколою. Працівник чернігівської Катанінки, він зник безвісти в роки масових репресій. Удова Палажка пережила й другого чоловіка, доньку Алексу та обох синів: старший, Семен, помер у німецькому полоні. Лишившись і без даху над головою, вона скиталася разом із родиною доньки Федори по чужих хатах, доки не полишила цей світ у переможному 1945-му. Юрій Дахно, краєзнавець. | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |