18:42 "Ковбасна революція" в Чернігові. За рік до Незалежності | |
Все почалося з дрібниці: в ДТП зіткнулися приватні "Жигулі" і чорна облвиконкомівська "Волга", набита ковбасами і шинкою Так історично склалося, що Чернігівщина, котра дала Україні одного з найяскравіших борців за державну незалежність Левка Лук'яненка, стала ще й місцем одного з перших у Радянському Союзі громадянських вибухів, спрямованих проти прогнилого вже на той час комуністичного режиму. Мова про так звану "Ковбасну революцію" початку 1990 року - стихійний виступ жителів Чернігова, який сколихнув і дав поштовх суспільному пробудженню. Отже, згадаємо, як це було, разом з активними учасниками тих історично важливих подій. "ХТО З'ЇВ МОЄ М'ЯСО?" Напередодні Різдва (6 січня 1990 р.), внаслідок ДТП у Чернігові зіткнулися приватні "Жигулі" і чорна облвиконкомівська "Волга" з партійним функціонером у салоні. Від удару багажник останньої відкрився і люди побачили в ньому дефіцитні на той час продукти: копчену ковбасу, шинку, коньяк тощо. Чернігівці, яким доводилось годинами стояти в чергах за найнеобхіднішим, так обурились несправедливим розподілом їстівного, що стали трощити ту "Волгу", перекинули її і використали як трибуну несанкціонованого мітингу. Далі - потягли машину містом, збираючи по дорозі все більше городян. Ущух стихійний протест далеко за північ на Красній площі Чернігова, куди мітингувальники притягнули вже досить понівечений автомобіль. Наступного дня, 7 січня, на мітинг біля обкому Компартії зібрались тисячі людей. Вони хотіли змін. Один із присутніх тримав плакат із запитанням "Хто з'їв моє м'ясо?", про що потім зі сміхом довго згадували в місті. Згодом зазначені події отримали назву "Ковбасна революція". Ту першу хвилю народного невдоволення уміло очолив обласний осередок Народного Руху України за перебудову. Його активісти швидко спрямували стихійний бунт в організоване русло й написали резолюцію з вимогами до влади. Документ містив 18 вимог, серед яких були: негайна відставка обкомівського керівництва та консервативного редактора провідної обласної газети, відміна статті 6 Конституції СРСР про керівну роль Компартії, передача партійних будівель у користування громад, забезпечення свободи мирних зібрань, публічності та відкритості влади тощо.  7 січня 1990 року Мітинг 7 січня підтримав резолюцію, однак не розійшовся. Люди приходили до обкому і в наступні дні. Налякане можливими безпорядками партійне керівництво вирішило перенести той "майдан" на міський стадіон ім. Ю. Гагаріна. З проханням посприяти цьому воно звернулось до Народного Руху. - У ті буремні дні ми зустрічалися з представниками обкому партії, - згадує тодішній голова Чернігівської крайової організації Руху Валерій Сарана. - Вони просили відвести людей на стадіон і таким чином зменшити вірогідність виникнення у центрі міста провокацій та безпорядків, побиття вікон. А така загроза була. Ми утворили цілий комітет, розподілили обов'язки і взяли ситуацію під контроль. Попри те, що людей під обкомом було дуже багато, мені вдалося переконати більшість піти звідти і повести за собою. - Який спогад із тих днів є для вас найяскравішим? - Ще до початку руху колони центральними вулицями ми з колегою (радіожурналістом Віталієм Москаленком) домовились, що дорогою піднімемо український прапор. І от, коли ми вийшли на проспект і я, озирнувшись у районі спортивної школи, побачив, що вся вулиця заповнена людьми, ми його підняли. Цей момент мені дуже врізався у пам'ять. - А потім ви виступали на стадіоні, були прекрасним оратором і ваша промова особисто на мене, пам'ятаю, справила велике враження. - Той мітинг - одна з найчисельніших аудиторій, перед якими мені довелося виступати. І той виступ, як не дивно, приснився уночі, склався окремими блоками. Я прокинувся і вже знав, що буду говорити. Тогочасний голова обласної організації Товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка Василь Чепурний сьогодні високо оцінює внесок Народного Руху в хід подій "Ковбасної революції". - Заслуга Руху в тому, що він зі стихійного бунту, який міг закінчитися нічим, перетворився в політичне явище, яке прозвучало на весь Радянський Союз, - сказав він. І справді. Різдвяні протести у Чернігові набули потужного резонансу по всій території СРСР. Вони широко висвітлювались у ЗМІ й були предметом обговорення на найвищому рівні. Їх наслідком стала зміна обласного і міського партійного керівництва, посилення авторитету опозиційних сил. А от якихось помітних зрушень у політичній і соціальній сфері міста не відбулося. Більшість вимог січневих мітингарів так і лишились невиконаними. Попри це, з часом експерти відвели "Ковбасній революції" досить значиме місце в новітній українській історії.  СПАЛАХ, ЩО ПРИСКОРИВ ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ - Так звана "Ковбасна революція" запам'яталась і увійшла в історію як енергетичний спалах і поштовх, який, вважаю, дуже прискорив політичні процеси, зокрема, в Україні. Він допоміг людям зрозуміти, що разом вони - сила і можуть чогось вимагати. У тих, проти кого повстав народ, можливо й були якісь наміри задушити протест. Однак у їхній свідомості, очевидно, теж відбулися зміни, які дали їм зрозуміти, що це - неможливо. І тому, мабуть, все у нас пройшло мирно, без загострень і репресій, - говорить Сарана. - То були перші уроки пробудження суспільної самосвідомості, - вважає Чепурний. - Наслідком "Ковбасної революції" у Чернігові стала зміна партійної номенклатури і цілого покоління керівників: 50-60-річних в один момент замінили 40-річні. Інакше вони б чекали свого часу 15-20 років. У результаті такої кадрової зміни у владу прийшли дуже активні люди з великим потенціалом. Важливо, що це відбулося напередодні виборів до Верховної Ради України. Адже саме внаслідок зміни обласного керівництва нам вдалося в демократичний спосіб провести вибори і обрати в Раду людей, яких там ніхто не планував бачити, - дав оцінку тим подіям громадський діяч і один із засновників Народного Руху в Чернігові Сергій Соломаха. На його думку, "Ковбасна революція" зіграла надзвичайно важливу роль у становленні Української держави. Адже після Чернігова стихійні бунти пройшли в багатьох інших містах, де так само від влади усунули стару номенклатуру. В результаті до парламенту потрапили люди, які згодом підготували доленосні для держави документи й проголосували за незалежність України. Так, наприклад, народний депутат від Чернігівщини Тетяна Яхеєва була одним з авторів економічної частини Декларації про державний суверенітет нашої держави. ЕВОЛЮЦІЯ РЕВОЛЮЦІЙ Минали роки, в Україні мінялись президенти і прем'єр-міністри, однак багатюща людськими й матеріальними ресурсами держава не розцвітала так, як мала би, й не сприяла задоволенню моральних і матеріальних потреб своїх громадян. А отже, народ знову повставав. У "Помаранчеву революцію" 2004 року він кричав "Банду геть!", у "Революцію гідності" 2014-го заявив про намір жити по-європейськи у правовій державі. На запитання про що свідчить така еволюція українських революцій Василь Чепурий, зокрема, відповів так: - Це як дорослішання людини. Нація саме так і розвивається. Спочатку хоче їсти, потім говорити-кричати, а далі вже - вільно думати, вільно жити і мати гідність. Саме такий шлях ми й проходимо. Довше, на жаль, ніж нам хотілося б, але нікуди від цього не дітися. Згортання демократії, яке ми сьогодні бачимо, купівля голосів на виборах - це знову ж таки необхідні для дорослішання нації елементи. Цей період ми теж пройдемо, - упевнений співрозмовник. Сарана і Соломаха вважають, що таке тривале пробудження українського суспільства є наслідком багатовікової бездержавності й аморальності, яку йому нав'язували. Однак зневірюватись не варто. Адже підростають нові покоління, народжені вже в незалежній державі. Їм і доводити справу до кінця. - Двадцять п'ять років тому в Україні ніхто й уявити не міг, що нам доведеться воювати з Росією, - говорить Соломаха. - Психологічно суспільство було не готове захищати суверенітет своєї держави. Але виросло нове покоління, в якого немає ніяких сумнівів щодо ідеї незалежності, яке її абсолютно сприймає. Для молоді незалежність - це природно. І це є результатом саме тих далеких подій, - аналізує громадський діяч. Що стосується можливості ще однієї української революції, то всі залучені до розмови активісти застерігають від неї. Адже вважають, що вона може бути дуже кривавою, перерости в громадянську війну і призвести до ліквідації української державності. - При всіх негараздах нам треба докласти максимум зусиль для збереження держави. Вона встановиться, устаткується і буде жити, - вірить у краще Сарана. А щоб останній майдан (Революція Гідності 2014 року) дав довгоочікуваний ефект, треба, вважає він, "зламати хребет олігархату". - Доки в Україні олігархат висуватиме у владу своїх людей, доти у нас буде "млявоплинна шизофренія". У нас дуже великий розрив між суспільством і державою. Ми прагнемо сформувати громадянське суспільство, але в нас нічого не виходить. Є якісь паростки, але вони дуже слабкі. Тому що держава десь там сама по собі, а люди тут теж самі по собі намагаються якось рятуватися в цьому житті. Немає єдності. А от коли цей розрив буде ліквідований, у владі з'являться виразники інтересів народу.  - І скільки ж іще часу на це потрібно? - Якщо брати Мойсея, то він 40 років водив народ пустелею. Це дуже довго. Зараз усе-таки інформація поширюється значно швидше і тому, гадаю, часу нам потрібно менше. Як політичний аналітик і незборимий оптиміст, Сергій Соломаха зі свого боку дав конкретний рецепт. Він вважає, що ситуація в Україні поліпшиться після появи політичної партії, яка б відображала настрої суспільства. - Ліві ідеї у нас досі проповідувала Комуністична партія, зорієнтована на Росію. І в результаті ми завжди мали конфлікт, який Україну розривав. Коли ж у нас виникне потужна ліва проукраїнська партія, тоді почнуть формуватися нормальні праві політичні сили. Я вірю в її появу і бачу, що ми вже на шляху створення такої партії, - сказав Соломаха.  "ДЗВІН" ДЗВЕНІВ І БУДИВ Ще однією важливою подією, яка дала поштовх українському відродженню і, в кінцевому підсумку, проголошенню незалежності України, був культурологічний похід "Дзвін - 90". Він проходив у липні 1990 року за ініціативи української діаспори з Москви територіями Чернігівської, Сумської і Полтавської областей. Метою походу було пробудження національної свідомості українців, донесення до них змісту та значення Декларації про державний суверенітет України, прийнятої Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року. Організаторами "Дзвону-90" на Чернігівщині були місцеві осередки Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка та Народного Руху України.  Стартував похід 21 липня на Красній площі Чернігова. За кілька днів його учасники (а пересувалися вони автобусом) відвідали десятки населених пунктів області. У Батурині вони організували козацьке свято, на якому вперше було вшановано пам'ять гетьмана Івана Мазепи та жертв Батуринської трагедії. Кінцевим пунктом походу стало місто Суми, де чернігівці передали естафету колегам-активістам.  За словами Василя Чепурного, "Дзвін-90" проходив за погодження з владою, яка на той час уже побоювалася Народного Руху. Однак, попри це, в ряді населених пунктів проти патріотів організовувались провокації, були спроби втягнути їх у конфлікт. В райцентрі Борзна, приміром, людей лякали "бандерівцями"-католиками, які йдуть відбирати у них храм. Однак населення Чернігівщини вже було налаштоване до влади опозиційно і хотіло чути щось нове. Тому на провокації не піддавалося. Згадує учасник походу, тоді - молодий рухівець, а нині - вчений секретар Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів стародавній" Сергій Черняков: - Прибувши в населений пункт, ми починали з української пісні. Люди сходились, підспівували нам, іноді ми розповідали гуморески, тобто, всіляко приваблювали населення й налаштовували на розмову. Далі вели мову про символи Української держави, гетьманів, історичні події. Люди з цікавістю слухали нас, розпитували. Коли ж контакт було встановлено остаточно, ми переходили до політики, розмови про державність і незалежність, Декларацію про суверенітет. Люди сприймали інформацію і були налаштовані до нас дуже добре. Коли ми приїхали в Суми, пам'ятаю, то вже й голосу не було. Адже співати в поході доводилося щодня у 3-4 населених пунктах.  Через рік, з нагоди 1-ї річниці прийняття Декларації про державний суверенітет України, на Чернігівщині відбувся іще один культурно-просвітницький похід "Козацькими шляхами". Він проходив через Батурин і Новгород-Сіверський і виконував ту ж місію, що й "Дзвін-90". Його учасники пригадали випадок, який яскраво засвідчив глибинну сутність національної пам'яті українського народу. - Коли ми розмістились на ніч під Дігтярівкою Новгород-Сіверського району, до нас прийшов місцевий дідусь. Він приніс нам 3-літрову банку молока і 10 карбованців. На той час це були чималі гроші, але він сказав: "Це я вам даю на незалежну Україну". Навіть ми тоді не вірили, що вона буде, а він вірив", - розповів Чепурний. Черняков додав, що той дідусь пам'ятав українську історію, українських гетьманів і був щасливий посидіти й поспілкуватися з близькими за духом людьми. І такий він був не один. Приїжджав похід у село, а там - пофарбований у синьо-жовте будинок. - У тих походах ми бачили, що люди не втратили пісню, не забули національної символіки. Їм треба було лише про них нагадати і сказати, що Україна - відроджується", - зазначив Черняков. На переконання експертів, саме завдяки тим просвітницьким походам, відсоток прихильників незалежності України на Чернігівщині був одним із найвищих у державі. Відповідний Акт 24 серпня 1991 року в області підтримало 93,74% внесених до списків для голосування громадян (по Україні в цілому - 90, 32%). Наталія Потапчук, Чернігів, Укрінформ | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |