реклама партнерів:
Головна » 2024 » Березень » 29 » Микола Будлянський. Од березневого дощу земля квітне
21:12
Микола Будлянський. Од березневого дощу земля квітне
Микола Будлянський. Од березневого дощу земля квітне Березневий дощ прискорив минущість задовгої зими. Там, де на переметах і в затінках тинів ще лежав зчорнілий, обм’яклий сніг, прозоряться калюжі.
– Куди ти розхристаний! Сьорбанки схопиш, – стривожений бабин голос летить за мною до хвіртки та я вже на вулиці. Перестрибую калюжі, на ходу застібуючи стареньке пальтечко.
Хлопці вже, либонь, давно на Шахрайовій сажалці, на крижині плавають. Та яким було моє розчарування, коли біля сажалки побачив лише діда Грицька.
– Діду, а хлопців тут не було?
– Попрогонив я їх. Після дощу крижини, наче сито, диряві. Покотильчин не послухався, стрибнув на одну – і шубовснув у воду. Добре хоч на розливі, а якби в сажалці, – хитає головою дід.
– На що той дощ. Таку крижину зглумив, – уголос подумав я.
– Що ти понімаєш! Од березневого дощу земля квітне. Я ось прийшов подивитися як риба перезимувала. Зима була люта, лід товстезний – чи не задихнулася. Потепліє, прийдеш, вудки дам. Собі і мені карасів наловиш. На мої вудки кури не клюють, – дід повертає до мене опущені довгими літами плечі, пересмикує кошлатими бровами, під якими іскряться сміхом очі.
Відчуваю, як обличчя горить калиною:
– Я не сам, Сашко Пилипишин попросив. Знаєте ж…
– Ти про що? Ах, да. Я вже й забув ту історію.
Лукавить дід. Весь куток гув. Матір навіть у сільраду викликали. Повернулася звідти, мовчки висмикнула зі старого віника суху обтіпану нехворощину і разів зо три шмагонула нею по моїх плечах. А я стояв посеред хати, як вкопаний, з повними очима сліз. Ні, сльози то не від болю. Шкода було неньку, що такий сором терпить за своє неслухняне чадо.
Мати безсило опустилася на ослін, з її рук випала нехворощина. Відчував: важко їй було, ніби не мене хвиськала, а власну душу.
Вибіг з хати, щоб не розплакатися. І нащо я послухався того Сашунчика. Нізащо б не погодився, аби той не пообіцяв привезти з Києва китайські кеди. В усіх хлопців є, а я босим бігаю по футбольному полю.
Поле на колишньому пустирі. Скільки там скляння та череп’я було. Позгрібали ми мотлох у канаву. Та все одно страшно було бігати босому. Але хіба думаєш про склянку, коли ганяєш м’яча!
Бува, приходив дивитися наші футбольні баталії Сашко Пилипишин.
– Ти не бігай босий. Тут ще всяких колючок хватає.
Пхе, сказонув. Я міг би босою ногою цвяха зігнути. Шкіра мо’ з палець завтовшки. Он Колюшок на спір на моїй п’яті цигарку гасив. Тільки зашкварчала. А боляче не було.
– Приходь до мене завтра. Одну послугу зробиш, а я тобі кеди привезу.
То була така приманка, що я міг би і серед ночі бігти до Сашка.
– То може, сьогодні? – нетерпілося мені.
– Не пойдьоть. Завтра день не базарний, – цвіркнув слюнею крізь рідкі зуби Сашко. – Я тебе нагукаю.
Коли у призначений день прочинив хвіртку у Пилипишин двір, Сашко сидів на призьбі і митикував щось схоже на вудку. До короткої рівної палиці прив’язав товсту, як сірник, волосінь з гачком на кінці.
– Таку снасть і жаба десятою дорогою обпливе, а щоб риба клюнула, – засумнівався я.
– Жаба в болоті, а курка он за тином, – хитрувато підморгнув дядько.
– Чіпляєш на гачок підварену кукурудзу і закидаєш вудку у Ковалів двір. І ждеш. Доки курка не заклює зернину, не тягни. Я тобі мішок дам. Відчіплюй улов у мішку, щоб не кричала. Такі діла, понімаєш, треба тихо робити.
– Красти? Ні, красти я не буду.
– Тоді ходи босим.
– А ви нікому не скажете?
– Дурний я чи що. Ладно, бери вудку, присядь за тином, де кури гребуться. Я туди вже жменю кукурудзи сипнув. Жадний Коваль птицю в обід не годує. І ти кинеш зерна. А непомітно і гачок з наживкою. А я на вулиці, на сторожі постою. Як кашляну, значить хтось іде. Наживку через тин і замри. Пойняв?
Як мені не хотілося ловити чужих курей. Правду, значить, балакали на кутку, що Сашко курми баришує.
Тоді, ранньої осені спіймався баришник з курми в Чемері на базарі. За крадіжку п’ятнадцять діб відсидів. І мене видав. Та вже й зима минула. І весна шумує талими водами. А на кутку, бач, не забули історію з курми. Щоправда, ніхто той випадок не згадував. Навіть вчителька в школі. Хіба ось дід Грицько.
Весна. Вночі ще приморожує, а вдень сонце просушує стежки. Нарешті мати дозволила змінити набридлі за зиму чоботи на черевики. Бігаємо з Колькою наввипередки. Так легко, ніби і не чоботи, а пудові гирі залишив у хаті під поликом.
– Гайнем до Донцьових беріз соку нап’ємося.
– Цур, я перший, – зривається в галоп Колька.
– Сік холодний. Не пийте ж багато. А то, не дай Бог, ще болячка причепиться, – застерігає баба Настя.
Ніщо таке тоді не чіплялося. А якщо і вчепилося щось, навіки ввійшло у душу, так це парне, як вранішнє молоко, тепло весняних стежок, млосний – на весь куток – запах лепехи у Зелену неділю, сизий дим одцвіття, коли палили шарудку падалицю, вигріті сонцем соснові кругляки, на яких ми вперше сиділи вечорами з дівчатами з сусіднього кутка, сиділи на відстані простягнутої руки, косуючи очима на рожеві колінця…
Мені завжди згадується дитинство у запахах і кольорах – первинно м’яких, ніжних, цнотливих. Заплющу очі – і бачу табунець диких гусей, що повільно віддаляється від села і тане у блакитному овиді. Ось так і дитинство відлетіло у вирій. Відлетіло назавжди, щоб повернутися лише у спогадах.
Весна. Зашархали в ранковій тиші важкі помахи крил.
– Гуси летять, – задирає голову дядько Миколай. – Значця, вже тепло буде. А ти давно в село приїхав?
– Учора.
– Як воно там, у городі? Живеш уже давно, а, правда ж, наче в гостях?
– Правда, дядьку.
– Отож бо. Не дурний придумав: в гостях добре, а вдома краще.
Весна. Ще вогкі пронизливі вітри шастають городом, та межа вже просохла, рудіє торішньою травою. Нараз схотілося, як в дитинстві, скинути черевики і босоніж пробігти по тій рудій стежці. Тільки немає Кольки, ні з ким бігти наввипередки. Давно струхли пеньки Донцьових беріз. Соком поїли вони наше дитинство – солодким, як мед.
Не залишилося сліду і від берези нашого сусіда дядька Федора. Коли спиляв її, напівусохлу, присів навпочіпки біля свіжого пенька. Я неподалік згрібав торішнє картоплиння.
– Ходи сюди, – погукав дядько. – На ось, – подав акуратно складений шматок газети, – відірви і скрути мені цигарку. В мене щось не получається. Стомився, видать.
Насипав махорку на газетний клаптик, а пальці тремтіли. Справді, може від роботи, а мо’ від хвилювання. Невже дядьку так шкода було напівусохлого дерева?! Він ще мені щось хотів сказати, та я побіг. Багато роботи назагадувала мати.
Пройшли роки. і я згадую дядька біля спиляної берези. Його посмутнілі очі й тремтячі пальці. Чому я не дослухав його. Що він хотів мені сказати? Що?...

Микола Будлянський



Категорія: КУЛЬТУРА | Переглядів: 1983 | Теги: творчість, микола будлянський, березневий дощ | Рейтинг: 0.0/0
Допомога проекту Чернігівський Формат - благодійний внесок

QR-код посилання на сторінку
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.



Всього коментарів: 0
avatar