20:21 Нотатки про Голодомор | |
Про «мужнього» Щербицького, або Коли в Україні заговорили про Голодомор В Радянському Союзі правда про Голодомор всіляко приховувалася. Багато хто славу людини, що першою заговорила про голод, приписують В. Щербицькому. В україномовній Вікіпедії в статті «Голодомор в Україні (1932-1933)» і сьогодні є наступний абзац: «Уперше в СРСР 25 грудня 1987 року перший секретар ЦК Компартії України Володимир Щербицький у доповіді, присвяченій 70-річчю утворення УРСР, згадав про факт голоду. Згадування було побіжним («5-6 рядків»), і причиною голоду оголошено «посуху», але принципово новим було визнання самого факту – раніше (і то дуже зрідка) дозволено було згадувати лише про «нестачу продуктів». Зрозуміло, визнання голоду Щербицьким було вимушеним – з огляду на очікуване оголошення результатів роботи американської комісії. Тому й вирішили діяти на випередження. Міф про «передовика» Щербицького міцно гуляє просторами Інтернету. Хоча на сайті Українського інституту національної пам’яті зазначається: «В Україні про голод 1932-1933 рр. заговорили 1987 року. Першими сказали своє слово Володимир Маняк та Лідія Коломієць. Вони стали засновниками Асоціації дослідників голодоморів в Україні та Українського республіканського історико-просвітнього товариства «Меморіал». Втім, радянські люди змогли вголос говорити про Голодомор набагато раніше – в 1941-1943 роках. Так, це роки нацистської окупації. Водночас це був період, коли в пресі вперше було піднято теми злочинів комуністичного режиму. Достатньо погортати шпальти тогочасних видань, зініційованих німецькою владою і підтриманих патріотично налаштованою українською інтелігенцією. На Чернігівщині тоді видавався часопис «Українське Полісся». Ось деякі інформації на тему Голодомору. 30 листопада 1941 р. (№ 10). В листі українців Мени «До українців Чернігівщини» є й такі рядки: «Знищення нашої культури і національності, голод, Сибір – ось той «рай», якого ми зазнали за панування Совєтів. 10 грудня 1941 р. (№ 14). Стаття С. Баран-Бутовича «На новий історичний шлях»: «Була навіть злочинна спроба фізично знищити український народ. Це був жахливий, штучно утворений у 1933 році голод на Україні. Примара голодної смерті нависла над всією нашою країною, з якої большевики викачали весь хліб і корм для худоби. Цілі села спустіли. Натовпи людей посунули куди очі дивляться рятуватися від неминучої смерті. Трупи померлих українців вкривали шляхи, і нікому було їх поховати, їх гризли вовки, собаки, вони були їжею для хижих птахів. По розкішних лугах р. Десни, на Чернігівщині. На вокзалі Харкова щодня підбирали від 70 до 100 трупів померлих від голоду. Люди дійшли до огиднішого наслідку голоду – до людожерства, і випадки людожерства не були поодинокі. Дехто з большевицької влади на селі дозволяв собі садистські насолоди з жертв голоду. У Недригайлівському районі Чернігівської області, голова сільради дістав кілька буханок хліба, повісив їх на деревах у лісі, що знаходився поодаль від села, і оголосив селянам, що хліб одержать ті, хто швидше добіжить до нього. Уявіть собі цю мерзенну картину гонитви за хлібом ошалілого від голоду, схожого на дантові тіні, натовпу людей! Лише геніальний Доре зміг би змалювати весь жах цього видовища. Багато людей від цього «старту» повмирали. Той же голова, натрапивши на голодних дівчат, що скубли та їли горох на колгоспному полі, пороздягав їх, позв’язував вірьовками і погнав на село. Декілька соромливих дівчат збожеволіло. Правда, цього голову судили і присудили до страти, але потім замінили 10 роками заслання. Виявилось, що після 3 років відбування кари цей мерзотник знову став повноправним членом большевицької партії. Такі голі, незаперечні факти». Або стаття В. Волинця в номері за 18 лютого 1942 року № 20 (39) – із цифрами та цілком конкретними прикладами. «За дверима сталінського «раю» (з минулого) Під час голоду 1932-33 р. мені доводилось їздити по селах Чернігівщини у різних службових справах. Мене цікавило питання: скіль ки людей померло від голоду і скільки загинуло під час імперіалістичної війни 1914-1918 р.р. Дані показували таке співвідношення: померлих від голоду припадало на село пересічно 180-200 чоловік, а на війні загинуло – 8-12 чоловік. Отже, від голоду, штучно утвореного большевиками, померло українців приблизно в 20 разів більше, ніж їх загинуло за 4 роки війни. Згадаймо голод 1891 року в колишній Росії. Тоді всі культурні народи щиро відгукнулись на палкі відозви письменників Льва Толстого, Чехова, Короленка і інших. Навіть учні початкових і середніх шкіл на користь голодуючим жертвували свої обмежені кошти, відривали від себе останній шматок хліба, сушили сухарі і з любов'ю здавали їх на відповідні пункти. Зовсім інакше поставилась до голодуючих большевицька влада у 1932-33 році. Большевики тоді оголосили, що, власне, ніякого голоду нема в країні, що це є просто вигадка контрреволюціонерів, які хочуть підірвати її міць. І замість допомоги голодуючим, по всій країні, особливо на Україні, прокотилась хвиля звірячої розправи над виснаженим населенням. Знову було накладено різні додаткові контрактації та податки. Всіх, хто проявляв найменшу непокору, катували, кидали до в'язниць, засилали в далекі табори, безжалісно вбивали. Ось живі факти. У скугарській сільраді за невиконання податку голодуючих мордували, а трьох чоловік було забито на смерть. Правда, увесь «актив» цих убивців, на чолі з головою сільради, був заарештований обласною міліцією, але прокурор зараз же звільнив убивців спід варти. Особливою ж жорстокістю уславилась комуністка Марусик – голова клочківської сільради. Не зважаючи на голод, вона з бригадою ходила по хатах і вимітала останню зернину, виводила з хліва корову – єдину підтримку вкрай виснажених людей. В результаті її жорстокості в одному тільки селі Клочківці від голоду померло понад 200 чоловік. А тим часом у хаті цієї Марусик щоночі влаштовувались бенкети з музикою, співами та танцями. В селі Макошині два молоді комсомольці-активісти, запідозрівши сироту-дівчину в крадіжці картоплі, на допиті забили її, а потім повісили її труп на дверях у льосі. У селі Березанці пострілом з рушниці голова колгоспу забив жінку, яка вибирала на полі картоплю. Голова колгоспу с. Шестовиці по-звірячому вбив голодну, нещасну вдову, яка вночі не впустила його, п'яного, до своєї хати. Таких фактів звірячої роз прави большевиків над голодуючими можна б навести безліч, але й з наведеного ясно, що за дверима сталінського «раю» було справжнє пекло, нечувані тортури для невинних людей». Цікаві цифри знаходимо і в передовиці «Кінець колгоспу» в газеті за 25 березня 1942 року № 35 (54): «В наслідок повної дезорганізації сільського господарства в перші роки після примусової колективізації прийшло до великого голоду 1931-1933 рр. За даними нейтральних спостерігачів, на півдні СССР померло тоді більше як 40% загального числа населення. Навіть Сталін мусив … констатувати повне фіаско колективізації, яка викликала зменшення поголів'я коней з 34 млн. у 1928 р. до 16,6 млн. у 1933 році; за той же час поголів'я рогатої худоби зменшилось з 68,1 до 38,6 млн.» Писали в газеті й про замовчування голоду. Передовиця від 10 травня 1942 р. № 53 (72) «Вчімось у наших визволителів»: «…все життя большевицької держави було побудоване на цинічній і нахабній брехні. Хіба була хоч елементарна чесність у поводженні жидівських комісарів, які в часи матеріальних труднощів запевняли, що труднощі ці тимчасові, що це труднощі росту, а самі після чергової промови йшли по продукти до закритих розподільників? Хіба можна говорити про найменшу правдивість людей, які заперечували, наперекір явним і відомим усім фактам, нечуване лихо голоду 1932-1933 років? І це тоді, коли на вулицях наших міст валялися трупи померлих голодною смертю наших селян і їх нещасних дітей!». Як бачимо, інформації було вдосталь. Інша річ, що після повернення радянської влади (те саме «визволення») і ненависні людям колгоспи відновили, і знову запровадили жорстке табу на правду. Сергій ГОРОБЕЦЬ, Сергій БУТКО, Український інститут національної пам’яті | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |