20:21 Про російсько-українську війну. Дядько | |
Тут один колега дорікнув, що дехто з письменників спекулює на темі війни. Я, напевне, саме той «спекулянт», бо чомусь не пишеться ні про бузок, ні про весну, ні про тихе надвечір’я. ДЯДЬКО Він якийсь час біжить, роззираючись, чи всі заскочили в кузов вантажівки. Потім щосили кидає нам автомат і сам заскакує, вхопившись за руки побратимів. – Дядьку, як ви отак будете кидати автомат, то він постріляє нас к бісовій матері, – зауважує хтось на кузові, коли ми вже від’їхали від того місця, звідки тільки-но розстрілювали ворожу колону. У нас є чотири-п’ять хвилин, аби семитонну «арту» розвернути, причепити до грузовика і рвонути подалі, поки туди не прилетить ворожа «відповідка». Дядько відхекується, бо таки пробіг чималенько, бере автомат, гладить по стволу, ніби загладжує свою вину: – Не постріляє. Він у мене на запобіжнику. – Встигає відповісти, а далі нічого не чути – ворог із «градів» гатить по тому місцю, звідки ми встигли вихопитися. Дядько серед нас найстарший. Не за званням, а за віком. Ми його трохи побоюємось, бо хоча й скупий на слово, та може й лозиною, особливо молодняку, що спросоння шукає віддалених кущів. – Я тепер по всьому полю мушу вас пасти? Ану йдіть до гурту! – Так, наче невдобно, – виправдовуємося кожного разу. – Невдобно буде, коли за отим кущем кулю вловиш. Відвернися, роби своє й ні на кого не дивися! Дядько – доброволець, прийшов до нас із тероборони, буквально у перші дні війни, хоча його важко назвати воїном: трохи накульгує, широкоплечий, але постійно сутулиться, особливо, під час бою. Очі сині, наче в них осів клаптик літнього неба. Щось іще в тих очах, схоже на тихий смуток, ніби він із ним народився. Насправді – це наш янгол-охоронець. І не тому, що вічно стоїть на варті, коли всі падаєм з ніг. За час боїв у нас жодної втрати. Бо перед розташуванням саме він оглядає місцину. Обирає таку, щоб гаубиці стояли добре замаскованими, ще й поблизу виямків чи рівчаків, куди ми кидаємось, коли не встигаємо вихопитися з-під ворожих обстрілів. Сьогодні в нього день народження. Першою намагається привітати мама і саме в той час, коли «відпрацьовуємо» колону, що намагається прорватися на Київ. Дядько навіть не глянув на телефон. Вже по обіді сам телефонує і виправдовується: «Ну, так вийшло – не почув. Вибач. Що роблю? Ну, що я, мамо, тут роблю – музику слухаю. Яку-яку? Звісно, не Моцарта. Ти ж знаєш – я люблю рок. Ні, нога не болить. Мамо, я сплю в теплі й добре їм. Ні, не матюкаюся. Що гримить? Та то хлопці – вони теж слухають рок. Зараз скажу, щоб зробили тихіше. Ну, мамо, ну, коли це я тобі брехав…» Валентина Мастєрова, Чернігівщина | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |