21:01 Ткацтво Чернігівщини. Рушник другої половини 19 ст. | |
В одній руці тримаючи серп та вузлик з полуднем, а іншою підтримуючи свій величенький живіт, Мар’я йшла разом з босоногими, як і вона сама, сусідками, до жнивного поля... Свідчити про той випадок могла б погожа 15-го серпневого дня 1914 року п’ятниця, відділена лише двома тижнями від початку Першої світової. А пам’ятає про те, що сталося, народжений через пів віку допитливий Мар’їн правнук... Верхівки злакових стебел, тобто колосків, мають місцеву народну назву «волоткИ», а прикоренева частина — «гузИр». Відповідно і колоскову частину зв’язаного снопа називають волотками, а нижню — гузирем. Два невеликі вижаті пучечки зернових стебел зводять докупи волотками і вправністю рук жниці скручують у перевесло, у процесі почергово затискаючи кожен з його кінців під пахою. Готове перевесло розстеляють на стерні якнайближче до жнивного процесу. Зрізані жмені злакових стебел, тримані рукою та жаловою стороною серпа, обережно підносять до перевесла і почергово кладуть перпендикулярно по витягнутій його довжині. Перед ніж в’язати зжаті зернові стебла, треба дати можливість їм дещо просохти, особливо це важливо за наявності трави поміж стеблами. За гарної погоди жнивного дня для цього достатньо. Перед вечором, до випадання роси, всі розстелені по перевеслах стебла мають бути зв’язані в снопи. При зв’язуванні снопа перевеслом оперезається нижня його частина. Перевесло пролягає по межі орієнтовно визначеної по довжині третини снопа. Кінці перевесла силою обох рук жниці зводять докупи, пересічно накладаючи один на одного, скручуючи в один. Створений кінець підпихають петлею під перевеслову опояску снопа. Щоби снопи при транспортуванні не розв’язалися, поєднувати їх треба досить туго. Не в усіх жниць однакова сила в руках. Допоміжним елементом для тугішого втискання снопів перевеслом є цурка — гладенька дерев’яна довжиною до 50 сантиметрів паличка з дещо загостреним стоншеним одним кінцем, на якому 3–4 паралельні ряди опоясувальних зарубок. Зведені кінці перевесла знову ж таки зводять докупи. Одна рука жниці їх тримає, а інша — заводить під звід кінець цурки, повертаючи її щонайменше на 180 градусів. Кінець достатньо вкрученого перевесла вправно підпихається під його ж опояску. Півкопа налічує 30 снопів. Починають її складати, взявши чотири снопи, які кладуть на стерню по периметру квадрата так, щоб колосся попереднього снопа лягало не на землю, а на гузир наступного снопа. Тобто колосся жодного з чотирьох снопів, що створювали квадрат, не мало торкатися землі. А вже наступні снопи кладуть по колу. Волоткові частини снопів лягають всередину півкопи, на створену її квадратну основу. Гузирі нижнього кола снопів торкаються стерні, а вже наступні — лягають на попередні. Перед завершенням півкопи верхні кола снопів дещо зменшують у діаметрі, а саму верхівку прикривають розщепленим волотками вниз, а гузирем угору снопом. …Окопана глибоким ровом приватна земельна ділянка родини Василевичів розташовувалася майже під самісіньким селом. Мар’їні попутниці-сусідки, пожартувавши на її адресу: «Ти ж хоч глєді тут нє резтрусісь...», — рушили далі, розбігшись кожна по своїх ділянках. Мар’я, поклавши під півкопу вузлик з полуднем, потужила зав’язку на очіпку, обережно підіткнула передню пілку спідниці під окрайку, тричі перехрестилась зі словами: «ПамазІ, Госпаді, в час добрий!» — і взялася до роботи. Вишикувані півкопи жита вже височіли по стерні, лише шмат достиглих злаків з похиленим добротного врожаю колоссям щільною стіною стояв на кореню. Вправні руки жниці хутко справлялися з роботою. З кожним кроком і з кожним поклоном жінка наполегливо врізалася серпом у житнє поле. Розгиналася лише інколи, щоб витерти рукавом сорочки-буденки спітніле чоло. Робота близилася до її завершення, позаду жниці вже лежали ряди розстелених на перевеслах стебел жита. Та вже й сонячна «тіень стала на ступІЕнь», вказуючи на обідню пору. Мар’я прилаштувалась пополуднувати в тіні за копою, маючи наміри дещо перепочити, зв’язати вижате і вже просушене в снопи, скласти в півкопу та й потихеньку рушати додому. Неочікуваний біль у животі та попереку дещо змінив її плани. У жінки почалися перейми... …Уже сонце котилося до обрію, втомлені сільські жниці поверталися додому. «Агов, пєнЄ Мар’є, чи нє пара дадому?!» — загукали. «Дітя забєру да вже й бєгу!» — обізвалася польова породілля, поправляючи верхового снопа на щойно складеній півкопі... З перерізаною серпом пуповиною, запеленана в материні фартух та зав’язку, зовсім крихітна новонароджена — майбутня відчайдуха, штукарка і неперевершена сільська оповідниця — тихесенько посапувала під копою в очікуванні турботливих материних рук... Юрій Дахно, краєзнавець, с. Москалі, Чернігівщина.  | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |