07:03 Чернігівська родина пережила бомбардування, стала переселенцями і повернулася додому | |
Ми не вірили, що росія піде війною на Україну, що будемо чути звуки сирен повітряної тривоги та вибухів, а наші очі наповнюватимуться слізьми від побачених смертей, людських страждань, страшних руйнувань. Ще однією ознакою українського сьогодення є, висловлюючись бюрократичною мовою, внутрішньо переміщені особи. Сусіди.City поспілкувалися з тими, кого війна змусила залишити рідний дім, щоб врятуватися. До війни не готувалися Вечір напередодні того страшного ранку нічого поганого не віщував. Все було звично. Інна декілька днів тому спорядила чоловіка Анатолія в черговий рейс (він водій-далекобійник), а сама залишалася в Чернігові з сином-семикласником чекати його повернення. Того вечора за звичкою поговорила з чоловіком по вайберу. Цього разу його маршрут проліг через білорусь до Литви. – Толя постійно їздить в рейси до Прибалтики і постійно через білорусь, – пригадує Інна. – По телебаченню тоді вже постійно говорили про скупчення там російських військ. Коли спитала чоловіка, чи помічав росіян там, він відповів ствердно, хоча і заспокоював: мовляв, у них же навчання. А у жінки були свої плани не тільки на завтра, а й на наступні вихідні. Попереду у неї була ще одна робоча зміна в лікарні (працює медичною сестрою), у сина Кирила – два навчальні дні в школі. На вихідні, як зазвичай, планувала відвідати стареньких батьків в селі Рудка. Були й ще більш далекоглядні плани: хоч за вікном лютий, але на підвіконні їхньої міської квартири вже розпочалася весна. Цього року так дружно з'явилися сходи розсади помідорів та перців. Насіяла їх різних сортів, щоб і собі насадити грядку в тій же Рудці, і наділити друзям, знайомим, колегам… Що робити далі? Наступний ранок для Інни розпочався так, як і для всіх українців. Вона прокинулася від звуків вибухів, сирени. За якусь мить почалося сум’яття в їхньому будинку, біганина в під’їзді: всі сусіди не могли спочатку зрозуміти, що трапилося, у всіх у руках були телефони, кожен намагався зателефонувати рідним, дізнатися щось з інтернету. Найстрашніше підтвердилося – це війна! – Відчуття були страшні, – пригадує той ранок Інна. – Перша думка: що робити далі? Як завтра дістатися на роботу? Як бути з Кирилом? Він хоч вже й дорослий хлопець, але ж дитина. Душа боліла за немічних стареньких батьків, адже вони були в селі, яке знаходилося неподалік траси, по якій в напрямку Чернігова вже рухалася ворожа техніка. Переживала й за чоловіка, бо невідомо, як і коли він тепер зможе прийти на допомогу, адже в Україну повернутися через білорусь він не зможе. Надалі зв’язок з ним підтримувала лише по месенджеру: обмінювалися повідомленнями, телефонували один одному. Це було постійно – вранці, вдень, вечором, пізно вночі. Наскільки дозволяв зв’язок, бо він через постійні обстріли міста періодично зникав. На свою зміну наступного дня Інна вийшла, але тоді ж лікарню обстріляли, умов для подальшої роботи не було. Коли біжиш під кулями Перший тиждень Інна з Кирилом перебували весь час у своїй оселі. Лише по сигналу повітряної тривоги миттєво спускалися до підвалу – це було не так складно, бо мешкають на першому поверсі. Навіть те, що вибуховою хвилею видавило шибки в старих віконницях на сходовому майданчику їх не налякало. Коли почалися авіаційні бомбардування, всі рятувалися у підвалі: там ночували, а до квартир ходили лише для того, щоб погрітися, приготувати їжу та зарядити телефон. Згодом обстріли почастішали. Особливо налякалися, коли гарматний снаряд влучив у сусідній будинок. Після того більшість мешканців стали всерйоз задумуватися над тим, щоб перебиратися у безпечніший мікрорайон Чернігова або виїхати з міста. Інна ж цього зробити не могла. Батьківське село перебувало під окупацією. Та й самотужки з сином вибратися з міста на свій страх і ризик вона не могла. Хоча й обговорювали як варіант те, щоб якось перебратися на Сновщину. Але інформація про обстріли зупиняла. Тому вони з Кирилом залишалися вдома – чекали тата. – У перших числах березня через систематичні артобстріли зникло тепло, електрика, газ, – розповідає Інна. – Для мене важливим було спілкування з чоловіком. Щоб зарядити телефон, розжитися водою, хлібом та якимись продуктами, я інколи, не зважаючи на небезпеку, виходила на вулицю. Було дуже страшно, бо відійдеш зарядити телефон, а потім біжиш під кулями додому. Або стоїш в черзі за хлібом – і теж, не дочекавшись, летиш додому, бо знову почався обстріл. А у підвалі на тебе чекає дитина, яка, не дай Боже, лишиться сиротою. Чи ідеш з пляшкою-півторачкою в пошуках води, а перед тобою розривається снаряд. Що вже казати про авіаналіт, коли твій будинок дрижить, як від землетрусу, а ти розумієш, що сидиш не у бомбосховищі, а лише у підвалі звичайної «панельки», яка може стати для всіх братською могилою. Пробрався до блокованого Чернігова Анатолій перші дні війни перебував поза межами України. Він встиг доставити вантаж до Литви, завантажив авто товаром, рушив на Батьківщину. Вже іншим маршрутом – через Польщу. Доїхав лише до Львова, куди і був спрямований вантаж, а далі отримав вказівку від керівництва: авто залишити там і бути поки що вільним. Як виявилося, бути вільним не так і просто. – Те, що залишився без роботи, мене менше всього турбувало, – розповідає Анатолій. – Більше переймався тим, як скоріше дістатися Чернігова і допомогти рідним. Українські далекобійники дуже товариські, маю багато знайомих. У Львові один із них запропонував мені при нагоді евакуювати свою родину до нього на Рівненщину. Дружина в телефонних розмовах говорила про те, що обстріли страшні, дитина налякана, в підвалі холодно. Тому шукав можливість дістатися до Чернігова. Пощастило лише 14 березня, коли домовився з водієм, який своєю вантажівкою доправляв туди гуманітарний вантаж. Наступного дня я був вже вдома. Чернігів справив на мене гнітюче враження: розбомблені будинки, обірвані дроти, купи будівельного сміття і сумні обличчя людей… Інна та Анатолій одразу почали готуватися до того, щоб полишити місто. Але оскільки їхати треба було повз Київ, а там якраз оголосили тривалу комендантську годину, то вирішили перечекати вдома. А 17 березня, зібравши найнеобхідніші речі, наважилися своїм авто рушати в дорогу. Знову була тривога і переживання. Особливо тоді, коли, перетнувши автомобільний міст, треба було звернути на польову дорогу і їхати поміж кущами розбитою польовою дорогою. Орки, які базувалися в приміських Іванівці, Ягідному, Количівці, продовжували обстрілювати цивільних, що намагалися полишити Чернігів. До Острога прибули лише через півтори доби. Через те, що житомирська траса, де точилися бойові дії, була заблокованою, їхати довелося значно довшим маршрутом. В гостях добре, але вдома краще На Рівненщині було тихо і спокійно. А ще – гарне старовинне місто, привітні люди. Все було добре, та тривога не полишала. Як там вдома? Як Чернігів? Як почуваються старенькі батьки в заблокованому ворогом селі? Чи довго це все триватиме? – Нас прийняли чоловікові знайомі, прихистили у себе, – каже Інна. – Ми мали можливість користуватися всім необхідним. Жили за власні заощадження. Толя після того, як ми приїхали в Острог, вирушив знову в рейс. У Кирила – тривалі канікули. Ми не оформляли його до школи за новим місцем проживання, займалися дистанційно. Він у нас не відмінник, медалі нам не треба. Для мене головне, щоб дитина була жива і здорова, щоб син не боявся перебувати сам в домі і міг без остраху вийти на вулицю. Більшість його однокласників, до речі, опинилися в такій же ситуації, як і він. Інна постійно телефонувала друзям, знайомим, цікавилася новинами. Засмутилася, коли дізналася, що їхню лікарню розбомбили, а з частиною працівників призупинені трудові відносини. Дуже раділа, коли дізналася, що рашисти відступили від Чернігова. Адже це означало, що невдовзі всі вони зможуть повернутися до рідної оселі. Їхня родина так і зробила наступного дня, як тільки Анатолій повернувся з рейсу: зібралися, подякували своїм господарям і рано вранці вирушили в дорогу. Перше, що зробили вдома – забрали у сусідки свого котика, який весь цей час перебував під її опікою. – Коли ми тікали з Чернігова, збиралися поспіхом, – каже Інна. – Тому по приїзді наводили лад в квартирі. Мені шкода було дивитися на те, що залишилося від моєї розсади на підвіконні – вона не перенесла холоду і вся загинула. Але нічого. Все буде добре, ми витримаємо. Маємо витримати! Насадимо, насіємо, знайдемо роботу. Того ж дня надвечір вони рушили до Рудки, де їх чекали старенькі батьки Інни. А наступного дня вже всі разом клопоталися на сільському обійсті: хтось на городі, хтось у дворі, хтось по дому у великодніх приготуваннях. Бо ж за майже двомісячними тривогами та хвилюваннями так скучили за звичайним мирним життям. Віталій СЕРГІЙКО | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |