реклама партнерів:
Головна » 2015 » Лютий » 19 » Чернігівські спогади про Майдан: Сергій Журман
18:01
Чернігівські спогади про Майдан: Сергій Журман
Чернігівські спогади про Майдан: Сергій Журман Український інститут національної пам’яті оприлюднює деякі зі спогадів свідків та учасників із Чернігівщини подій Революції гідності 2013–2014 років. Представляємо спогад Сергія Миколайовича ЖУРМАНА, депутата Чернігівської обласної ради від фракції «Батьківщина», кандидата економічних наук, який на час Революції гідності був доцентом кафедри економіки і менеджменту Чернігівського національного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка. З 2 квітня 2014 року його призначено заступником голови – керівником апарату Чернігівської обласної державної адміністрації. З 19 вересня 2014 року виконує обов’язки голови Чернігівської облдержадміністрації.

— У подіях Майдану я брав участь від самого початку і до розв’язки. Коли почалися перші маніфестації, коли ми вперше почали їздити в Київ, коли 25 листопада [2013 року] нам зруйнували намети в Чернігові, коли після подій 29-30 листопада [2013 року] зібралося на мітинги до мільйона людей – мені здавалося, що саме ті дні будуть знаковими і будуть переломними для певних рішень. Але коли зрозуміли, що влада вирішила «окопатися», «захищатися», іти на репресії, то стало очевидним, що це протистояння буде затяжним.
Перебуваючи в Чернігові і викладаючи в педагогічному університеті, я вимушений констатувати, що намагався всіляко ту незначну кількість пар, які в мене були, не пропускати і проводити згідно розкладу. І більше того, я хочу сказати, що за цим слідкували. Я про це можу впевнено говорити, тому що я сам це помічав. Я починаю читати лекцію чи практичне заняття вести, за 5 хвилин після того, як я зайшов, – відкрилися двері і зачинилися: перевірили, чи є я на місці. І перед кінцем пари, 5 хвилин до дзвоника залишилося – і теж двері відчинилися і зачинилися. Одного разу сталося так, що я змушений був на 10 хвилин раніше відпустити студентів. Це було пов’язано не з майданними подіями, а з суто сімейними обставинами, мені потрібно було терміново дитину везти до лікаря. Я виходжу – і лоб в лоб стикнувся, як я розумію, з тією людиною, яка збиралася відкрити двері і перевірити… Можливо, зараз не коректно говорити, що це була за людина, на якому саме факультеті, бо я читав на багатьох факультетах. Але очевидно, що певні завдання керівництвом були дані або ж хтось прагнув вислужитися за власною ініціативою…
Вже перед Новим роком, чи на Новий рік, я сидів і порахував, скільки разів я був у грудні місяці в Києві. Їздив сам, їздив із своїми друзями, їздив на ніч – на добу, на півтори доби. В мене вийшло 13 днів світлових і 3 ночі. Це було за грудень місяць. В січні був, можливо, трішки менше, на день приблизно. І в лютому, під час кульмінаційних подій, також перебував постійно в Києві. На превеликий жаль, хочу констатувати, що зараз з’являється багато людей, які починають вішати собі ордени на груди і розказувати, де вони були. Але вони плутаються в певних моментах. Це мені нагадує приказку: чим далі від війни – тим більше ветеранів.
Я був під час подій біля стадіону імені Лобановського, коли людям дробовиками вибивали очі і калічили їх. Скажу відверто, що зараз, згадуючи ті події, стає дещо моторошно і страшно, а в ті моменти ні страху не було, ні бажання втекти, ні бажання думати про завтрашній день. Просто було бажання перемогти. Додавити цю ситуацію до логічного завершення. Коли зрозуміли, що наказ дано силовим органам, що вони не відступлять, що вони йдуть на жертви, то, відповідно, почали укріплятися і майданівці. Треба віддати належну шану тим простим людям, які приймали участь у всіх цих подіях у наметових містечках у Києві. Треба сказати велике спасибі і дуже багатьом підприємцям, які долучалися до цієї справи, привозили їжу, одежу, різні гігієнічні засоби.
Не хочу зараз нікого критикувати, але я міг би привести приклади: «кому війна – кому мати рідна». Тому що, на превеликий жаль, в середовищі людей, які були на Майдані, були випадки того, що люди набирали великі тюки, сумки одежі, їжі. Їх блокували, вони хотіли їхати додому з тими сумками і їжею. Були незрозумілі моменти щодо тих самих лікарських засобів. Навіть коли були події біля стадіону, я їздив туди зі своїми друзями, і одного разу, коли ми виїхали на ніч, сталася така ситуація, що мені розкромсало руку і йшла кров. Я перемотав платком, але з платком я ж не походжу. І я пішов до Будинку профспілок, щоб мені зробили дезинфекцію руки. Там юрмилося багато людей, з більш серйозними травмами туди всіх приносили. І я пішов у КМДА, там також був шпиталь на другому поверсі. Я показую, що в мене кров, бо розірвало трішки м’якіть. Знаєте, взяли маленький бинтик, намочили перекисем: «Нате, прикладіть». І дає отакий кусочок бинта. Я кажу: «Вибачте, ну цього явно недостатньо». І навіть при мені люди приносять бинти, вони все це в коробки складають, в підсобку. І відразу: «Відходьте, все». Ауфідерзєєн, до побачення… Я не звинувачую цих людей, може мені такі попали… Зрозуміло, що я підійшов до іншої жінки, там же було кілька столів. Ще раз попросив перекис водню, вона мені дала бутильок, заповнений на третину. Цього мені вистачило, аби нормально розмити цю рану, потім дала бактерицидний пластир, великий такий. І потім ще бинтом перемотала. Тобто, вийшло нормально. Але перша реакція – було трішки неприємно. Бо руки були всі чорні, хтозна як би там та рана…
Коли розгорталися події 18 лютого [2014 року], в Київ із Чернігова приїхав не сам, а з депутатами місцевих рад, і простими людьми-майданівцями. Поставили машину на території бувшої моєї партії «Реформи і порядок», Інститутська, 28 – це на перетині Інститутської і Кріпосного провулку. Бо її було небезпечно залишати де інде. Коли їхали, то біля метро «Арсенальна» потрапили в пробку, йшли сотні [самооборони] оточувати Верховну Раду, щоб не дати депутатам можливості втекти, і прийняти всі необхідні рішення – повернення Конституції 2004 року і всі інші. І ми вже не могли повернути на Кріпосний провулок. Вийшло, що перед Кріпосним стоїть барикада, яка охороняє, умовно кажучи, «тітушок», урядовий квартал закриває. І сотні самооборони вийшли назустріч нам, тож ми вимушені були розвертатися і заїхати зі сторони Кловського узвозу. Ми піднялися, заїхали у двір, поставили машину. Коли ми йшли по Інститутській у бік Майдану, почалися перші вибухи, певні крики, сльози. Але диму ще не було, були просто перепалки. І брусчатку по Інститській люди особливо ще не збивали – це було в районі десь 10-ї години. Дійшовши до Майдану побачили, що людей на Майдані не так багато. В чернігівській палатці, що була навпроти КМДА, залишилось 3-4 чоловіки, а решта всі пішли в сторону Грушевського та Інститутської. Я, відповідно, повернувся назад, і коли я йшов назад, уже палали перші машини, перші КАМази – на перетині Інститутської і Садової, і одночасно на перетині з Шовковичною. Зі сторони комітетів Верховної Ради машини почали поливати водою з брандспойтів, також поливали і людей. Люди почали розбирати тротуари, розбивати на каміння меншого розміру. У цей час запалав офіс Партії регіонів на вулиці Липській. Ми пішли туди подивитися, і тут почалися певні провокації. Стояла шеренга міліції, стояли люди – прості протестувальники, мирні громадяни – на відстані десь метрів п’яти. Казали: все, заспокойтеся. Там, до речі, було чимало народних депутатів у перших рядах: «Заспокойтеся, все! Не робіть нічого!» Всі стояли мирно, спокійно. І тут з’являються певні молодики із закритими обличчями і починають провокувати міліцію – кидають по ній каміння, різні там петарди і тому подібне. Міліція – не реагувала. Потім частина міліції зробила крок вперед. Липська – вона ж широка вулиця, із алеєю посередині. Ми стояли не по стороні офісу Партії регіонів, а з лівого боку, по іншій стороні. А хлопці підійшли з боку Партії регіонів і почали провокувати міліцію. І та шеренга міліції, вона пішла вперед, і люди всі почали відступати. Люди відступили до перетину Липської і Інститутської. І в цей момент відбулися певні події – не знаю, що їх спровокувало – нижче, на розі Шовковичної і Садової. Міліція почала гнати людей в сторону кінця вулиці Інститутської. Міліція дійшла до перетину Інститутської і Кріпосного провулку. В цей самий момент провулок був чистий, всі люди пішли нижче, на Кловський узвіз. Ми зайшли на територію Інститутської, 28 (за цією адресою офіс ПРП – партії «Реформи і порядок»), я туди чернігівських обласних та міських депутатів завів. Зайшли в приміщення і спостерігали, як вони забарикадувалися і одне одного, умовно кажучи, потісняли, дожимали. Це протистояння продовжувалося протягом години, може – двох. Коли ми вийшли на вулицю, бачив кількох людей із Чернігова, народних депутатів Дубіля, Пашинського. Стоїть колона «Беркуту», вона розходиться, виїжджає і їде назустріч нам, протестувальникам, машина. Стара, побита – здається, «Форд», але з українською реєстрацією. Побита гумовими кулями, краска облізла. Але не наскрізні отвори, просто вм’ятини – десь їх 3-4. Нашу увагу привернув водій – за рулем був наш майданівець, чоловік років 45-50-и, кріпкої статури. В касці, в камуфляжі, із захисним спорядженням на ліктях. І він виїжджає! Його зупиняють, хлопці одні кажуть: «Почекай, а як тебе випустили?» Ну, по великому рахунку, його там повинні були щонайменше побити. А то міліція розступилася – він виїхав! «Показуй документи!» Він документи показує, в машині нічого немає. А потім: «Почекай! А ну відкрий багажник!». Там стоять такі дві порожні сумки, як спортивні, висотою сантиметрів може 30, шириною сантиметрів 30-40 і довжиною сантиметрів 70. Але порожні! «Для чого вам ці пусті сумки?» Він вийшов з машини, мовчить. Там один чолов’яга заглядає сам всередину, дістає чохол, відкриває «молнію» – а там рушниця! Снайперська рушниця. Тут якраз всі кореспонденти, знімають. Позвали народного депутата Пашинського, вони взяли цього хлопця, цю рушницю в багажнику, заблокували його в машині, Пашинський особисто сів за кермо і його повезли. І знаєте, що російське телебачення показало? Що майданівці так ховали свого снайпера, який стріляв у міліцію! Причому спочатку, коли ми затримали цю машину, до нас ніхто не підходив, стояли біля цієї машини 2-3 чоловіки, я в тому числі. А потім, як побачили рушницю, всі прибігли: «О! Так це рушниця!» А цей давай кричать: «Да, я россиянин, да! Вот у меня есть разрешение, у меня всё есть! Всё, свободны!» А один із наших розказував, що він звернув увагу на цього чоловіка, коли він був приїхав десь за годину до цього, коли там ще були протестувальники. Заїхав на машині, вийшов з подібним отим чохлом, з сумкою, в спорядженні, і пішов у один з під’їздів. Ще звернули на нього увагу: що це за боєць такий?
Потім, уже години дві було, міліція відігнала людей уже до самого спуску на Кловський узвіз. І стояли дві шеренги: одна, «Беркуту», на Кловському узвозі, на самому спуску на краю Інститутської, а друга – там де вона і спочатку, на перетині провулку Кріпосного. По суті, ми опинились у оточенні в цьому дворі (на Інститутській, 28). Хоча нас як би не вибивали, ми були в приміщенні, в офісі. Але ми розуміли, що у нас є два виходи з приміщення, з двору (був і третій, пожежний, але він завалений), і з обох попадаємо до «них». Народний депутат Валерій Дубіль з теперішнім першим заступником Чернігівського міського голови Миколою Миргородським вийшли разом і пішли в сторону Верховної Ради. Міліція їх не чіпала – якщо один чи два, спокійно йде… В офісі залишилося багато людей із Чернігова, десь чоловік 10-12, ми сиділи години три. У нас були печиво, вода… Коли закінчилося печиво, ми вирішили вийти в провулочок Кріпосний, там є магазин, який так і називається: «Кріпосний». Зі мною був Олександр Старух, він зараз очолює запорізьку організацію «Батьківщина», а колись був губернатором області, ще за Ющенка. Вийшли, підходимо до «Кріпосного» – «Кріпосний» зачинений. Старух каже: давай підемо далі, до вулиці Грушевського, там на перетині теж є магазинчик. Ми туди підходимо, і тут мітингувальники, які є в Маріїнському парку, починають штурмувати блок-пост, де стоїть міліція. Між ними починається сутичка і міліція виходить у наступ. І частина мітингувальників біжить прямо на нас, у Кріпосний провулок. Я повертаюсь, а позаду мене Кріпосний міліція просто бере і закриває, блокує. Все! Я кажу: «Оце ми вийшли!» Ми стали під стінку, руки на грудях так склали і стоїмо. Повз нас біжить один з палицею, дивиться. Думаю, зараз як шарахне! Так мозок може вилетіть відразу. А куди ми там дінемося на Кріпосному провулку, розкажіть? Раз пробіг, потім назад побіг. Кажу: «Саша, пішли назад!» Йдемо, доходимо до міліціонерів, кажу: «Мы только что выходили, мы возвращаемся». І вони пропустили. Хоча, якби мали бажання, могли нас там і зам’ять. Прийшли ми в офіс і розуміємо, що нас тут десяток зголоднілих чоловіків і ми тут надовго, такою групою ми не вийдемо разом. Вирішили сходити купити собі провіант в якийсь інший магазин. Пішли поміж будинками, через вулички. Від Кріпосного провулку по праву сторону від Інститутської є така маленька вуличка вниз, вона пішохідна. І ми пошли по тій вуличці, купили в магазині воду, печиво, чай, цукор. Повертаємося, а від нашої чернігівської громади залишилися 2-3 чоловіки. Вони були, до речі, всю ніч на Майдані зі мною. А решта людей, на превеликий жаль, вирішили, що вони поїдуть… Як сказала мені одна людина, не буду називати її імені, що вони не гарматне м’ясо… Пішли по Кловському узвозу вниз і поїхали на Чернігів.
Ввечері, коли вже стемніло, вирішили йти на Майдан окольними дорогами. Коли ми вийшли з Інститутської, то міліція залишилася, але її вже було менше, її перекинули до Майдану. Як йшли – точно не скажу, не знаю тих вулочок. Знаю, що по Шовковичній внизу трішки пройшли, спустилиися по Круглоуніверситетській і вийшли на Бессарабку – з тієї сторони дуже багато було «тітушок», чоловік 300-400. Вони стояли по вулиці Липській, по вулиці Шовковичній, але не біля Інститутської, а з протилежного краю. Вони нас не чіпали, вони не матюкалися, а просто спілкувалися. Їхня улюблена страва – лузкати насіння. Стемніло, але ж видно, що всі стоять, насіння лузкають, ноги дьоргаються в спортивних штанях і кросівках. Це ж не наш «електорат». Спустилися на Круглоуніверситетську, прийшли на Майдан, на Майдані пішли до сцени і приймали участь у тих подіях у ніч з 18 на 19 лютого [2014 року].
Найбільша кульмінація цих подій відбувалась приблизно від 11-ої вечора до другої години ночі – коли пропадало світло, коли палали Профспілки, коли вогонь палав неподалік сцени. Від огорожі сцени до вогнища була відстань метрів 7. Носили дрова, шини. Треба віддати належне, що багато народних депутатів були там. Я бачив за сценою і Пашинського, і Яценюка, і Пишного. Пишний і Дубіль разом із нами дрова носили. Вони приклад показали, що носять дрова, і біля них люди почали приєднуватися, передавати ці дрова за огорожу, люди за огорожею починали по одній деревині кидати, щоб не скраю воно горіло, а подалі… Бачив за сценою наших лідерів. Може, з мого боку буде не зовсім коректно, але у декого з них на обличчі був написаний відчай. Вони розуміли, що якщо ми не вистоїмо, то буде кінець усім! Тільки вони розуміли, що їм буде першим. Кличка я за сценою, до речі, не бачив. Я не говорю, що його там не було, можливо, його бачили багато інших людей.

— Дехто каже, що тієї ночі політиків не залишилося взагалі.
— Ні-ні. Я свідок того, що я особисто бачив Порошенка, Яценюка. Я свідок того, що там постійно був Пашинський. Мене з ним нічого не пов’язує, але він там був і був у палатці. Я особисто бачив там Дубіля, бачив Пишного – були вони, ці люди були. Бачив також Аверченка, але він не був за сценою, він бігав у ту ніч, але я його бачив. Бачив ще Терьохіна, бачив Соболєва. Із Соболєвим ми потім на ПРП зустрілися, вночі. Із народних депутатів бачив ще Олега Медуницю – якраз біля вогню, який прикривав сцену, ми з ним привіталися і буквально ще трохи переговорили. Депутатів було небагато, їх дійсно було небагато. Але десяток чи півтора депутатів, яких я знаю, я стверджую, що вони там були.

— А які були відчуття? Бо дехто казав, що якщо розгонять, то все одно десь знову зберуться, в іншому місці, що буде якесь продовження…
— По-перше, я не чув, щоб якщо розгонять тут, то буде в іншому місці. Тоді прекрасно всі розуміли, що якщо розгонять, то вже НІЧОГО не буде! Це моя особиста точка зору. Розумієте, одна людина з Чернігова, яка зараз перебуває на певній посаді, тоді повинна була перебувати поряд з нами. Я йому телефоную, кажу: «Де ти є?!» – «Та я тут поруч, тут не пройти…» – «А де?! На Михайлівській площі, де повно міліції?» – «Так». Оце, думаю, зараз перекриють Михайлівську площу, то відступ буде один – Бессарабка. А там якщо перекриють, то вийде кільце, все! Тут доходить інформація, що на Бессарабській площі збирається величезна група «тітушок». Я їх теж бачив, але про це пізніше… Я почав перевіряти інформацію, але, слава Богу, всі вулиці – на Михайлівську, на Софіївську – чисті. Просто ця людина, вона вже давно була вдома, відпочивала. І говорила, що вона пройти не може, що вона поруч. Але це на його совісті…
І десь години у дві, у пів на третю, наступ почав дещо слабшати. Ті машини, які йшли – водомети, – вони не горіли! Я не знаю, чи вони були чим оброблені… Тобто, якщо БТРи палали красиво, то водометам просто пробивали колеса, а от вони не загорялися.

— А скільки було водометів?
— Здається, два. Я можу помилятися. Тому що один їхав, а потім ще один. По-моєму, було їх два… Виступати на сцені о годині 11-12-й повиходили практично всі, потім постійно співали гімн. І заклики до міліції: перейдіть на сторону людей, і так далі, і так далі… Перші намети, які спалахнули, це намети афганців, вони стояли ближче до «Сбербанка России», до «Двох Гусей». Вони перші почали палати. Потім біля Профспілок почало палати, потім самі Профспілки… А далі, ближче до двох годин ночі, вже була у людей і втома, і взагалі людей було мало. Я не можу сказати щодо кількості, але однозначно там не більше, можливо, 5-и тисяч загалом по Майдану. Це мало! Людей було мало. Десь о третій ночі ми пішли в сторону наметів. Я зайшов у чернігівський намет, там було повно людей – не пройти! Світла ж не було. А чому не було –звечора, годині о 9-й, повивозили всі генератори. Повивозили, тому що найбільш коштовна річ у наметі – генератори. Їх повивозили з багатьох наметів, щоб наново це приладдя не купляти у разі чого. Оскільки в наметі було багато людей, я вирішив піти на ПРП [офіс партії «Реформи і порядок» на Інститутській, 28]. Можливо, це була помилка. А можливо, і пригода, про яку я ніколи не забуду. Пішов по тій самій дорозі, через Круглоуніверситетську, тільки повертаю з Бессарабки на Круглоуніверситетську – стоїть група «тітушок», напевно, чоловік 250-300. Достатньо! А я ще в наметі взяв 3-4 «Мівіни» – треба ж перекусити, – печиво взяв і воду. А міліції, яка мене пропустила з Майдану в той провулочок, я сказав, що в магазин. І сказав, що я повернусь. «Так ви мене запам’ятаєте?» – «Запам’ятаєм». Ну я ж, думаю, я в магазин, правда, о пів на третю ночі! Проходжу мимо тих «тітушок», іду з пакетом – жовтим, «союзівським» нашим, чернігівським. І вони щось так бубнять, і потім дивляться на мене, і раптом – тиша. Іду мовчки, тільки пакет шарудить: шурх-шурх, шурх-шурх. Оце, думаю, дійшов… Іду потихеньку далі і… біля Адміністрації Президента, там блок-пост стояв, і стоїть там «Беркут»: «Стоять!.. Медленно подходим сюда!.. Откуда, куда, зачем?.. Документы!» – на російській мові. А в мене лежить у кишені посвідчення депутата обласної ради і посвідчення позаштатного помічника депутата Сергія Соболєва. А я ж звик депутата обласної ради всім показувати в Чернігові, Дістаю, а потім: стоп! Зараз скажуть: якого дідька о третій ночі тут гуляє депутат чернігівської обласної ради, в Києві? Беру друге, витягую, воно ж пластикове: помічник Соболєва. Той так читає, помацав фотографію, наклеєна там чи ні, і іншому каже: «А Соболев – это наш или не наш?» Той каже: да я там, мать-перемать, я там що – знаю?! Я: «Да ваш, – кажу, – ваш!» Вони віддають посвідчення і я йду далі. Там вулиця, паралельна Інститутській, у напрямку Кловського узвозу [Пилипа Орлика], і там «тітушки» – десь чоловік 10-15, до 20-и. Я йду з пакетом по одній стороні вулиці, вони – по іншій, стоять. Це якраз у парку в кінці вулиці Липської. На мене подивилися, але ніхто нічого не сказав, не вигукнув, і я пішов мовчки. Повертаю [на Виноградний провулок], щоб дворами дійти до ПРП, на Інститутську, 28. Іду і телефоную Олександру Старуху: «Саша, вийди мене зустрінь». Той: «Слухай, ти не йди сюди, ти, може, через паркан перелізь». – «Це як?! – кажу. – Я не дійду 100 метрів до міліції і буду перелазити через паркан – та вони мене розстріляють, як мішень! І все. Це ж смішно!» – «Ну, – каже, – йди, зараз буду виходити». Я йду, до міліції залишається метрів 20, і тут: «Стоять! Стоять!» Зразу щитами так зашуміли, навіть чую, затвор так… більше щоб злякати… «Медленно подходим, руки поднял!.. Поднял руки, я сказал!.. Откуда, куда?» Ну, стандартні ж питання. А я руки так не вгору, а по сторонам, і тут же пакети. Кажу: «Я тут в магазин ходив…» – «В 3 часа ночи? В магазин?! Стоять!» І раз – мене так оточують, чоловік 7. І по спині мене один так мацає: «Пацаны, он без бронника!» А я хотів «бронік» взяти… Думаю, слава Богу, що «бронік» не взяв! «Расстегиваем куртку!» Я розстібаю куртку, тут якраз Саша Старух через загорожу, вона там не щільна, а решітчаста: «Ребята, это к нам, это наш товарищ…». – «А зачем тут шататься в 3 часа ночи?! Так, документы! Документы!» А я: «Да я в магазин выходил…» І тут один: «Да, я помню, он выходил в магазин пару часов назад». Ну, пару годин назад – це було годин сім вечора… «Так, сюда, проходим!» Я заходжу у хвіртку, і це був єдиний раз, коли я дійсно понервував. А так якось не було ні страху такого, нічого. Відповідно, в пів на четверту прийшов, ліг на стільці, звичайні офісні стільці, трішки полежав. Там же таким чином і Старух був, і Соболєв – нас троє було. Потім Соболєв зранку, як зняли пости, пішов годині о сьомій. Я пішов годині о восьмій. Тим же маршрутом: спустився по Круглоуніверситетській на Бессарабку (хоча, коли я вийшов, то міліції в кінці Інститутської не було), і видовище – палають Профспілки! Я прийшов до чернігівського намету, багато людей спали… Став на вулиці. І десь годин з 9-и пішли колони людей – колони, колони, колони… Я зрозумів, що вони із Західної України. Тернопіль... Франківськ... Хмельницький... Львів… Рівне... Волинь… Я стояв годину, а може півтори, і колони йшли, і йшли, і йшли! Окремі люди були і з Чернігова – «Свобода» чернігівська приїхала, їм виділили 3-й поверх на правому крилі КМДА.

— Щодо зброї на Майдані. Зараз про це багато говорять…
— Я не буду брехати, зброї особисто я на Майдані, де б вона там зберігалася і в кого, я не бачив. Це я говорю з повною відповідальністю. Я знаю, що з рушницями окремих людей я бачив. Я знаю, що вранішні колони людей йшли з чохлами для рушниць – видно хлопці брали свої рушниці. Але це вже вранці 19-го [лютого 2014 року].

— Яке у Вас загальне враження від ситуації в Чернігові під час Майдану?
— Ви знаєте, Чернігів повів себе «по-чернігівські». Є, умовно кажучи, два-три десятки людей, які дійсно висловили свою позицію. При тому політичних людей [політиків] там, умовно кажучи, було з десяток. Решта – це були хлопці-підприємці і це були люди, які не мають ніякого відношення ні до підприємництва, ні до політики. Я знаю, що в палатці жив хлопець із Славутича, були хлопці з Добрянки, з Любеча, з Ічні, з Бахмача, з Носівки. Приїжджали до нас із Новгорода-Сіверського, з Семенівки. Але в основному більш інертно все було. Хоча ще раз повторюю, що на язик зараз усі довгі, а коли треба було конкретно сприяти, у кульмінаційних заходах – на жаль… (розводить руками)

Записав Сергій Горобець, 12 квітня 2014 року



Категорія: СОЦІУМ | Переглядів: 1036 | Теги: спогади, Майдан, Сергій Журман | Рейтинг: 5.0/1
Допомога проекту Чернігівський Формат - благодійний внесок

QR-код посилання на сторінку
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.



Всього коментарів: 0
avatar