07:52 Гетьман Іван МАЗЕПА: життя «за» i «проти» царя | |
На порозі найважчого вибору, який йому лише доводилося робити у своєму житті, гетьман Мазепа переконував своїх підданих, котрих вів на з’єднання із шведським королем і назустріч невідомій будучині, в тому, що «...не для приватной моей ползы, не для вышних гоноров, не для болшаго обогащенія, а ни для инных яковых-нибудь прихотей, но для вас всех... для общаго добра матки моей, Отчизны бедной Украйны... хочу тое при помощи Божой чинити...» Але чи повірили йому тоді? І чи пам’ятають про це нині? IВАН МАЗЕПА НА СЛУЖБІ В ЦАРЯ Булава гетьмана Лівобережної України до рук Мазепи потрапила 1687 року, коли в результаті чергової антигетьманської змови генеральної старшини, інспірованої фаворитом тодішньої російської правительниці Софії — князем Василем Голіциним, гетьмана Івана Самойловича не лише було позбавлено влади, а й заслано до Сибіру. Але невдовзі й сам фаворит потрапив у опалу, і попрямував слідами Самойловича. Втратила владу і Софія. Здавалося, за такого розкладу сил гетьманувати Мазепі залишилося також лічені дні. Однак у таких непевних умовах Івану Степановичу не лише вдалося втриматися при владі, а й суттєво зміцнити власні позиції. Прямо з військового табору на річці Коломак, де проходили гетьманські вибори, Мазепа на чолі вірних йому полків рішуче приборкав заколоти, що, як гриби після рясного дощу, з’являлися в умовах зміни влади майже у всіх лівобережних полках. Водночас, гетьман звертається з універсалами до своїх прибічників, наказуючи їм не чинити самосудів, не мститись бунтівникам, а доходити правди і справедливості судом і злагодою. З метою втихомирення пристрастей Мазепа припиняє роздачу в приватні руки земель, що належали державі, забороняє козацькій старшині переобтяжувати своїх підданих податками і примусовими роботами. Аби продемонструвати серйозність намірів щодо наведення в Україні порядку, гетьман відбирає маєтності в декількох державців з Полтавщини, здирства яких було доведено судом. Трохи згодом, у 1701 році, Іван Степанович «за несносні обиди і в панщині непристанні вимисли» віддав під суд ніжинського сотника. Гетьману під час першої зустрічі з молодим російським царем Петром I вдалося завоювати його повну довіру. Зважаючи на тісні контакти Мазепи з опальним Голіциним та патологічну підозрілість Петра, факт просто неймовірний. До того ж, вкрай важко переоцінити його значення не лише для особистої долі Мазепи, а й України в цілому. Завдячуючи довірливим стосункам з царем, гетьману в короткий час вдалося суттєво зміцнити державну владу в Україні. Москва істотно послаблює свій контроль за діями гетьманського уряду, а, крім того, відтепер старшина має дбати не про те, як вислужитися перед царськими урядовцями, а яким чином зарекомендувати себе з ліпшого боку в Україні. Чи не вперше за роки перебування під владою московських царів український гетьман відчуває себе повноправним правителем підвладної йому землі. Піднесення статусу гетьманської влади відбивається на зовнішньому виглядi гетьманської столиці Батурина: розбудовується гетьманський двір, який сучасники порівнювали з кращими дворами Європи, зокрема варшавською резиденцією королів. Мазепу, згідно з монархічними канонами, оточують гетьманські дворяни, впроваджується пишний придворний ритуал. Численні доноси на гетьмана, які в минулі часи могли коштувати йому не лише влади, а й голови, губляться в нетрях бюрократичного апарату, або ж повертаються до Батурина. Вельми показовою у даному відношенні стала справа генерального судді В.Кочубея та полтавського полковника І.Іскри, донос яких на гетьмана обернувся їх же прилюдною стратою. А Мазепа не лише не втратив особистого кредиту довіри царя, а й отримав нові пожалування та нагороди. Чи не достатньо переконливою ілюстрацією високого положення гетьмана в державній ієрархії Росії є той факт, що найвищу нагороду — Орден Андрія Первозванного Іван Степанович отримав 1702 року в числі перших, а, точніше, другим у державі, випередивши навіть самого царя Петра! ГЕТЬМАН ПРОТИ ЦАРЯ: «БРАТІЯ, ПРИЙШЛА НАША ПОРА…» Тому справжнім «громом з ясного неба» стала для царя та його оточення звістка про перехід восени 1708 року Мазепи на бік запеклого ворога Петра I — шведського короля Карла ХII. Звичайно ж, більш як двадцятилітня державна служба гетьмана під владою царя, його високе становище та бездоганна репутація не могли прояснити мотивів цього кроку. Абсолютно очевидно, що діями семидесятилітнього сивочолого правителя керували не особисті мотиви, а інтереси Української держави. Рішення про кардинальну зміну шляху розвитку України давалося гетьману непросто, і йшов він до нього довго. Спонукальними мотивами виступали тут і плани Петра щодо ліквідації української автономії, і всі ті біди й випробування, що випали на долю козаків в умовах російсько-шведської війни, і господарське розорення краю внаслідок війни та втручання царя в економіку та торгівлю України. Не останню роль відіграли й міркування міжнародного плану: шведський король завдав досить відчутної поразки росіянам у Прибалтиці, поставив на коліна Данію і Прусію, скинув з королівства у Польщі союзника Петра Августа II, і підійшов до кордонів України. Чи мав право Мазепа за таких умов піддавати нападу Карла ХII українські землі й відстоювати ціною життів українських козаків абсолютно чужі національним інтересам великодержавні плани Петра? Гетьман вирішив уникнути участі в кровопролитті, задекларувати політичну підтримку шведському королю, котрий перебував у зеніті слави, і перемога котрого над Москвою видавалася найбільш вірогідним результатом протистояння двох гігантів. 25 жовтня 1708 року Мазепа звертається до війська з яскравою промовою: «Братія, прийшла наша пора; воспользуемося представившимся случаем: отомстим москалям за их долговременное насилие над нами, за все совершенныя ими жестокости и несправедливости, охраним на будущия времена нашу свободу і права козацкіе от их посягательств! Вот когда пришло время свергнуть с себя ненавистное ярмо и сделать нашу Украйну страною свободною и ни от кого независимою». Виголосивши промову, гетьман повів війська на з’єднання з Карлом ХII. Позаду залишалися роки васальної служби Москві, попереду відкривалися перспективи незалежного життя. VAE VICTIS — ГОРЕ ПЕРЕМОЖЕНИМ Однак воєнна кампанія 1708 — 1709 років стала чи не класичним зразком того, як грандіозний задум може обернутися фатальним фіаско. Досі непереможні генерали Карла ХII зазнали поразки в Білорусі та на Сіверщині. Після цього король, замість того, аби рухатися до Москви найкоротшим шляхом через Брянськ і Калугу, повернув в Україну, привівши сюди і російські війська. Підкупивши козацького старшину, генерал Петра I князь О.Меншиков 2 листопада здобуває гетьманську столицю Батурин, перетворює місто на купу попелу, а її захисників та мирних жителів, у тому числі жінок і дітей (за одними відомостями загалом 6 тисяч, за іншими — близько 15 тисяч), показово й жорстоко катує і страчує — для остраху всієї України. В наступні два місяці царські слуги, згідно зі словами очевидця, анонімного літописця, козаків, «...запідозрених у прихильності до Мазепи, вишукували по домах і віддавали на різні тортури: колесували, четвертували, вбивали на палю, а вже зовсім за іграшку вважалося вішати та рубати голови...» Французький посол у Росії із жахом доносив у Париж: «Україна залита кров’ю, зруйнована грабунками і виявляє скрізь страшну картину варварства переможців». Жорстоко розправившись із прибічниками гетьмана, Петро I водночас демонструє неабияку щедрість щодо його опонентів, роздаючи їм майно та землі «мазепинців». Вельми показовим у цьому відношенні є приклад священика з Новгород-Сіверського Заруцького, котрий ще недавно писав хвалебні оди на честь Івана Мазепи, тепер же у вірші гнівно картав його за «зраду», і отримав за це від Петра I в дарунок... ціле село! У другій половині листопада 1708 року підручні Петра влаштували імітацію страти українського правителя, віддавши в руки ката опудало, що мало символізувати Мазепу. На дев’ятини після символічної страти, 23 листопада, одночасно у Глухові та Москві було інсценоване анафемування гетьмана, яке відтоді понад 200 років проголошувалося по всіх церквах Російської імперії у першу неділю Великого Посту аж до її урочистого зняття гетьманом Павлом Скоропадським 10 липня 1918 року. Останнім актом тяжкої драми 1708— 1709 років для Мазепи стала поразка шведів у Полтавській битві. Після цього армія Карла ХII, а разом із нею і старий гетьман були змушені втікати у володіння турецького султана. Лестощами і навіть підкупом цар намагався схилити турецьких сановників до видачі українського правителя, обіцяючи 300 тисяч золотих за його голову, проте під тиском шведського короля та іноземних дипломатів султан оголосив Мазепу недоторканним гостем. Але, вочевидь, інтриги Петра вже мало хвилювали гетьмана. Сили його були непоправно підірвані, і 3 жовтня 1709 року під час нічної грози й страшенної зливи, на чужині, у селі Варниці, поблизу Бендер, навіки спочив дух українського правителя. Нині, знаючи трагічний фінал задуманої Мазепою політичної акції, можна знайти чимало помилок у його діях. Єдине, в чому важко запідозрити гетьмана, так це у відсутності любові до «матки Отчизни бідної України». Саме як палкий патріот України Іван Мазепа й увійде навіки в українську історію. Віктор ГОРОБЕЦЬ, доктор історичних наук, завідувач Центру соціальної історії Інституту історії України НАН України. Джерело: "День" | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |