14:58 "Ілюзіон". Історія першого Сосницького кінотеатру | |
У другу суботу вересня щорічно відзначається День українського кіно. Цьогоріч цей день співпав з Днем народження одного з "батьків-засновників" українського кіно - Олександра Довженка. Заходи, які проводились в музеї, були камерними, але дуже теплими, і про це ми напишемо завтра. А сьогодні хочемо познайомити вас з історією - народженням першого кінотеатру на батьківщині Довженка. Матеріал потребує доповнення - особливо фотографіями! - тому чекаємо на співпрацю! Отже, рушаймо в минувщину... КОРОТКО ПРО ІСТОРІЮ КІНО Уявіть собі: ви прийшли у музей, розглядаєте картину в рамі ХVI ст. і раптом Мона Ліза простягує вам руку, запрошує до себе на лоджію і ось ви вже поряд з нею вдивляєтеся у спокійні засніжені гори і пустельний пейзаж. Колись таке футуристичне інтерактивне мистецтво буде реальністю, а століття тому мріялося про інше – побачити Мону Лізу в русі, тобто про двовимірне оживлення картин. І в останнє століття другого тисячоліття цивілізація вступила в нову епоху – у небо піднялися велетенські цепеліни, дорогами поїхали автівки, картинка ожила і проголосила згасання великої ери театрального мистецтва, адже почалася ера к(с)інематографа! Наприкінці грудня 1895 року у підвалі «Гранд кафе» на бульварі Капуцинок у Парижі брати Огюст та Луї Люм'єри показали публіці кілька невеличких, по 1 хв, фільмів, які прийнято вважати першими фільмами у світі. Ідея створити живу картинку привела фотографів Люм’єрів до розробки і застосування кінематографа – удосконаленої версії фотоапарата, яка вже могла фіксувати рухомі об’єкти. Перший фільм, який продемонстрували брати, був дуже простим – вони відзняли, як з фабрики виходять робітники і робітниці, виїжджає кінна упряж, бігає пес. Потім публіці продемонстрували рух поїзда – прибуття на перон зняли таким чином, що здалося, ніби поїзд ось-ось виїде на глядачів. Історики французького кіно, жартуючи, називають цей епізод першим фільмом-хорором, бо глядачі були так налякані, що лементували і тікали із залу, думаючи, що поїзд вирветься з екрану і їх почавить. Також були зафільмовані епізоди сімейного життя родини Люм’єрів та ін. Проте, хоча Люм’єрів і прийнято вважати піонерами кіносправи, це не вірно. Адже українці тут випередили французів на два роки. 1893 року головний механік одеського Новоросійського університету Йосип Тимченко винайшов і сконструював прототип сучасного кінознімального апарату та апарату для кінопроєкції – кінескоп. Тоді ж на одеському іподромі він здійснив перші кінозйомки вершників і метальників списів. В одеському готелі «Франція» ці дві стрічки демонструвалися впродовж двох тижнів. Інший українець, фотограф Альфред Федецький, у 1896 році у Харкові зняв кілька хронікальних сюжетів, а вже в грудні того ж таки року влаштував кіносеанс у Харківському оперному театрі. Ці перші кінематографічні спроби спочатку лише шукали свою упізнавану унікальну назву, тому їх називали «рухомими оптичними картинами», «живими рухомими фотографіями» тощо і демонстрували в основному як ярмаркові розваги. Але вже за десять років починають з’являтися кінотеатри і кінематограф виходить на новий рівень. Власне, ось так в різних країнах і різними майстрами-новаторами було здійснено перші експерименти з камерою, які й дали поштовх розвитку нового виду мистецтва. Це мистецтво досить скоро стало всеохопним і в короткі строки полонило всі континенти Землі. СОСНИЦЬКИЙ «ІЛЮЗІОН» Повітова Сосниця під владу кінематографа потрапила не одразу. Про те, що Сосницю треба було «окультурювати» предводитель сосницького дворянства граф В. Мусін-Пушкін задумувався не раз, на засіданнях земської управи обговорювались питання про будівництво і театру, і кінотеатру, про що потім друкував місцевий «Журнал Сосницкого уездного земского собрания». Місцеве населення розважали спочатку у літньому театрі ( зведеному у 1902-му році), а вже в 1910 побудували велике приміщення Народного театру. Основне культурно-мистецьке життя містечка вирувало у ті роки саме довкола театру. Ставились вистави не лише місцевими аматорами, приїздили й гастролери з інших міст. Перша світова війна і бідність, викликана нею, стали викликом. Народний театр перетворили на притулок для біженців, нечасті благодійні спектаклі ставили поряд в земській управі. Практично одразу з будівництвом Народного театру далі по вулиці було збудовано і його майбутнього конкурента. Уже у 1911 році у Сосниці відкрився перший кінотеатр під назвою «Ілюзіон», що у перекладі з французької означало «омана». Власне у ті часи приміщення, де показували фільми, повсюдно називали «ілюзіонами» або ж к(с)інематографами. Слово «кінотеатр» ввійшло у вжиток пізніше, перетворивши Ілюзіони у магічні власні назви, а кінематограф – у назву галузі культури. Приміщення кінотеатру було дерев’яним, одноповерховим і достатньо просторим. Для роботи «Ілюзіона» використовували електрику від парового млина, до якого селяни хурами привозили збіжжя навіть із-за Десни. Біля сцени з екраном стояло піаніно, яке в епоху «німого кіно» слугувало музичним супроводом дійств кіносеансу – на екрані відбувалися події, піаніст-тапер грав в такт музичну експресію. Спочатку «Ілюзіон» не мав великої популярності. Газета «Чернігівське слово» від 21 січня 1914 року за повідомленням місцевого журналіста так описувала дійсність кінотеатру у ті роки: «Недавно в Соснице открылся кинематограф. Для такого скромного городка это развлечение вполне по карману. Однако, на первых порах предприниматель совершенно опешил: крутит ленту чуть не с утра до полночи, а публики – два-три человека. Зайдешь в кинематограф, а у него, бедняги, слезы на глазах: «помилуйте», говорит, «двадцать рублей ежедневного расхода, а два-три рубля дохода», конечно, выразишь сочувствие и даже удивление, что кинематографы везде работают так прекрасно и дают такой хороший доход. Очевидно, Сосница в этом случае является исключением. Но прошло недели две, и Сосница была побеждена кинематографом: теперь она у него в плену. Ежедневно публики хоть отбавляй. Лицо предпринимателя прояснилось, и он уже начинает понемножку повышать цены». На жаль, імені цього підприємця на разі встановити не вдалося. Збільшення популярності кіно призвело до розвитку і технічних способів демонстрації. В кіно хотіли всі, та не всі міста могли похвалитися кінотеатрами, а до розвитку кіномережі ще треба було дожити. Відтак з’явились так звані кінопересувки – портативні кіноустановки що використовувалися для демонстрування кінофільмів на відкритих майданчиках, у невеликих залах тощо. Сосничанин Нестор Лаврінович Сорока так описував приїзд кінопересувки у с. В’юнище у 1931-му році: «…то був час «німого кіно», тобто кіно без звуку. Електрики не було, гасу дістати теж було нелегко, тому світили «сліпаками», а лампу світили хіба у свята. Час від часу у село привозили на возі кінопересувку, яка складалася з кіноапарату і динамо, яке треба було крутити, щоб мати світло. Ми, діти, з нетерпінням чекали приїзду кінопересувки. – Приїхала! – кричав хтось із хлопців, і ми збиралися в клубі. Кіномеханік до нас ставився лояльно, називаючи чомусь «черепками». – А-ну, черепки, хто з вас може написати афішу? Афішу писав Федя Стаценко. Заглядаючи через голову Феді Стаценка, кіномеханік казав: – Цей черепок добре пише. Я так не напишу. Квиток коштував для дітей 5 коп. Не так просто було випросити мідного п’ятака у матері. Нарешті п’ятак у руці! На початку сеансу із вступним словом виступав кіномеханік. Він розповідав про фільм і взагалі про поточний момент, часто ці виступи затягувались, а тому хтось з нетерплячих викрикував: – Давай крути, а докажеш після. Гасло світло. Відбувалось чудо: екран оживав, герої фільму мчали на конях, стріляли, когось ловили…» ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ І ПОТОМУ… З початком Другої світової війни, коли Чернігівщина була окупована і влада тимчасово перейшла до німців і їх колаборантів, сосницький кінематограф не припинив своєї діяльності. Німці крутили у кінотеатрі воєнну і пропагандистську хроніки. Люди ходили, проте ці перегляди могли закінчитись і драматично. Скажімо, переказували такий випадок: під час одного з кіносеансів хтось у залі ковзнув каблуком по підлозі. Одразу ввімкнули світло, вичислили порушника спокою і розстріляли за рогом. Чи таке справді було, вже важко перевірити. Німецька окупація породила багато міфів і місцевих легенд, наприклад, про те, що німці замінували підвал місцевого технікуму, замурувавши там свої скарби і документи. Або про те, що, відступаючи, спалили Народний театр, вщент заповнений зерном, яке так і не згоріло, але зотліло і стало непридатним до використання… Хай там як, але по війні кінотеатр продовжив роботу і, оскільки вже не мав конкуренції зі спектаклями (бо Народний театр дійсно був спалений), то перетворився в найкасовішу розважальну атракцію Сосниці. У 60-х роках він мав широку популярність! За спогадами сосничанина, історика і краєзнавця, Віталія Афанасійовича Литвиненка, в ті роки «Ілюзіон» був розрахований щонайменше на 300 глядацьких сидінь, а з приставними рядами – й ще на більше. Він залишався одним із улюблених місць відвідування містян, завжди мав аншлаги і давав добрий прибуток. Так, американський бойовик «Чудова сімка» (1963 р.) демонструвався днів чотири при переповненій залі. А одними з улюблених були «Вільний вітер» у головній ролі з актором Одеського театру музкомедії М. Водяновим та американська комедія «7 наречених для 7 братів». Квитки коштували 35 коп. для дорослих та 10 коп. для дітей. Кіносеанси відбувалися щодня. Розпочиналися дорослі о 19 та 21 годині, дитячі о 17-й. Як пригадує інший сосницький краєзнавець, Геннадій Тихонович Свистун, наприкінці 1960-х рр. поряд з «Ілюзіоном» додатково відкрили Літній кінотеатр. Першим фільмом, що там показали, був німецький «Російське диво» про те, яким бачили радянське буття німці. Фільм, попри популярність, викликав переважно обурення і критику. У Літньому фільми показували влітку простонеба. Сонце заходило десь о 21:30, і коли темніло, то всі й сходились. Прості дерев’яні лавки стояли вглиб двору, екран висів до центральної дороги. За лавками стояла кінобудка, з якої крутили фільми. Іноді покази затягувались, особливо 2-х серійних фільмів, тому розходились запізно. Дитячі сеанси могли починатися о 10-й ранку й іноді тривали до 17-ї. Часто бувало так, що покази були в обох – і в «Ілюзіоні», і в Літньому. На той час Кінопрокат знаходився у приміщенні, де нині розміщено Архівний відділ. Фільми привозили з Чернігова та Києва і розподіляли на 5 районів. Сосниця, зрозуміло, першою обирала найкращі. Кіно в ті роки давало великі касові збори, бо фільми були імпортні – з Аленом Делоном, Мариною Владі та іншими західними кінозірками. Особливий магнетизм мав буфет, який працював в «Ілюзіоні» від Харчокомбінату. Чого лиш там не було! Різні пиріжки, цукерки, бутерброди з ковбасою, ватрушки, пончики, зефір, цукерки «Білочка» тощо. Спиртне (вино, пиво, горілка) – на розлив. Ресторан в Сосниці тоді ще не відкрили. Його роль виконувала «Чайна», але страви у ній коштували дорожче, ніж у буфеті, тому, звісно, буфет кінотеатру мав високу популярність і перед кожним сеансом збирав свої аншлаги. Зали кінотеатру були завжди переповнені. Перші два ряди бронювались для керівництва – працівників райкому чи райвиконкому. Якщо керівництво займалося важливими державними справами денно й нощно і на кіно з влади ніхто не приходив, тоді займалися і перші ряди. Іноді людей набивалося стільки, що й сісти ніде було, тоді, як писалося вище, приставлялися стільчики з буфету. В денні сеанси, коли показували переважно мультики чи дитячі кінострічки, діти намагалися всістися акурат перед екраном, іноді по двоє на стільчику, іноді просто на підлозі. Зазвичай так бувало під час касових фільмів («Невловимі месники», «Морозко» і т.д), в інші дні місць вистачало. Пропаганда в часи СРСР завжди мала надзвичайно велике значення в усіх галузях життя народу. Не минала вона і культури, в тому числі і кіно, адже вождь пролетаріату в. ленін чітко заявив у свою пору, що «кіно – найважливіше з усіх мистецтв», відтак десятиліттями партія цензурувала, просвітлювала, повчала і скеровувала великий людський айсберг в напрямку ленінсько-сталінських заповідей. Для цього Центранаучфільмом знімались цілі цикли просвітницько-пропагандистських випусків чи кіножурналів, які демонструвались перед основним сеансом. Тематика їх була різноманітна – історія Росії, релігії, багатонаціональних етносів СРСР, підкорення космосу, біографічні нариси тощо. Такі вступи не дуже любили, тож зал часто реагував криками: «Фільму давай!». Свою велику роль в просуванні кіномистецтва в маси відігравали кіноплакати. Це було особливе художнє мистецтво і про це варто писати окрему статтю. Зауважимо лиш, що плакати завжди друкувались централізовано, були якісно і продумано оформлені художниками – пройти мимо них було неможливо! Працювали й інші види реклами: ще за кілька днів до показу фільми анонсувались по гучномовцю, що висів біля кінотеатру – сосничанам заклично сповіщалось про новинку, що буде демонструватися ближчими днями. Тут були свої казуси. Оскільки кінотеатр і школа були не просто на одній вулиці, а найближчими сусідами, то такі гучні оголошення викликали невдоволення директора школи Сороки Івана Лавріновича. Мовляв, це збиває освітній процес і діти замість учитись, вже тільки й чекають утекти з уроків «на фільму». На ці зауваження директор кіномережі Запорожець Микола Іванович завжди аргументовано відповідав, що реклама – це додатковий глядач. У відповідь Іван Лаврінович час від часу інспектував кінотеатр і не раз виводив учнів геть, не зважаючи на те, що вони економили кишенькові гроші на кіносеанси, а інколи дорослі хлопці ще й купували квитки своїм дівчатам і все ця педагогічна наука виглядала образливо для юні. Якщо говорити про емоції від перегляду, то, звісно ж, найемоційнішими були ті моменти, де актори зображували закоханих і навіть від цнотливих поцілунків на великому екрані в залі зчинявся веселий галас, свист чи й тупотіння, змушуючи керівництво кінотеатру з’являтися в дверях, нагадуючи про себе і про порядок. Менше з тим, кіно в Сосниці процвітало. Так було до кінця 70-х років. До 85-річчя з дня народження Олександра Довженка в Сосниці було вирішено збудувати новий сучасний кінотеатр. Ілюзіон закрили і в його приміщення перемістили районну друкарню, яка функціонувала у цьому приміщенні аж до двохтисячних. Будівництво нового кінотеатру було важливим і фактично «народним», адже участь в ньому, окрім будівельних бригад, брали сосничани-добровольці, виробничі підприємства і колгоспи. У рекордні строки новий кінотеатр було зведено. І це, а також тема кінематографа на селі, – теми для наступних досліджень, з якими, по мірі написання, ми будемо вас знайомити. Наукова співробітниця музею О.П.Довженка, член НСЖУ ОЛЬГА ЯРМУШ У статті використано спогади сосничан В.Литвиненка, Г.Свистуна, Т.Кравченко, О.Сластьон, І.Сороки, фотоскани В.Маринченка, деякі уточнення зроблено за книгами «CINEMA нашого краю» (упор. Єрмоленко Ю., Чепурний В., Свистун Г.), «Джерела мудрості і правди» (Решодько Н.) Особлива вдячність Тамарі та Ігорю Кравченкам за неймовірну знахідку – добротну колекцію кіноплакатів та буклетів минулого сторіччя! Знайомимо Вас, шановні читачі, з деякими з них. Більше можна побачити в музеї - зараз діє виставка плакатів, буклетів і кіножурналів 50-90-х рр ХХ ст. Джерело: Сосницький літературно-меморіальний музей О.П.Довженка | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |