17:48 Неспокійна осінь 1932-го (хроніки війни більшовиків з українським народом на Чернігівщині) | |
Радянська влада старанно приховувала всі випадки протестних акцій під час колективізації та Голодомору, документація про подібні події завжди максимально засекречувалася. Відтак офіційна пропаганда формувала таку собі матрицю «щасливого» життя народу у «найкращій» країні світу. Воно було б ще більш щасливим, от тільки кляті «куркулі» та інші «вороги народу» вперто намагалися зіпсувати оте «раювання». А іноді дошкуляли «продовольчі труднощі» – наприклад, у 1932–1933 роках. Тож багато хто й сьогодні погано уявляє справжні масштаби народного опору. «Спецдонесення» за останній квартал 1932 року про «випадки терактів» на території Чернігівської приміської смуги (сучасний Чернігівський район Чернігівської області), як і всі інші подібні документи, мав обов’язковий гриф «цілком таємно». Отже, як реагували люди на заслання та арешти «розкуркулених» і «ворогів», закриття церков, реквізицію (іншими словами – конфіскацію) продовольства та загрозу небаченого голоду? 19 жовтня 1932 року у селі Шибиринівка поблизу сільради скоєно замах на його голову Пасічного Кирила Тимофійовича. Втім, обійшлося – постріл із «гладкоствольної зброї» спричинив лише незначне поранення. 16 листопада у селі Кувечичі спалахнула пожежа в дитячих яслах колгоспу імені Р. Люксембург. Підозрюють підпал. 19 листопада у селі Пльохові підпал колгоспної клуні з хлібом завдав збитків на 3900 карбованців. 24 листопада у селі Анисові двічі стріляли у голову сільради – не вцілили. 6 грудня о 9-й годині вечора у селі Количівка пострілом через вікно вбито активіста радянської влади, члена колгоспу Ященка Павла Дмитровича. Того ж дня поранення в ногу в селі Кувечичі отримав голова споживчого товариства, член партії Шпак Ісак Давидович. 23 грудня у села Табаївка також пострілом через вікно вбито члена ревізійної комісії колгоспу Пінчука Миколу Даниловича. 27 грудня на залізничному роз’їзді Осняки убито голову КНС (комітету незаможних селян) і завгоспа колгоспу села Гучина Ріпкинського району Бжолу Павла Федоровича. Загиблому нанесено поранення в живіт під час посадки в потяг, від якого той помер за дві години. Вбивця втік із місця пригоди. Між тим, зведення охопило далеко не всі випадки народної помсти радянським активістам – палким учасникам всіх злочинних кампаній того часу. Так, у ніч на 12 листопада новий замах на вже згадуваного голову Шибиринівської сільради Пасічного Кирила виявився фатальним для останнього. Його вбито знову ж таки пострілом через вікно у сусідньому селі Москалі. Зловмисники влізли в приміщення і забрали у Пасічного револьвер та гаманець. Пізніше міліція рапортувала про розкриття вбивства. Був затриманий мешканець села Кувечичі Шостак Михайло Степанович, якого обласним судом 16-17 квітня 1933 року засуджено до розстрілу. Довгий час каральним органам не вдавалося вийти на слід ще двох співучасників замаху – Івана Дем’яновича Гоя та Олександра Семеновича Олейника, які втекли і переховувалися невідомо де (можливо, справа не тільки в добрій конспірації: за даними чернігівського дослідника В. Шкварчука, двох міліціонерів, які виїхали розслідувати вбивство і по дорозі запили, навіть віддали під суд). Втікачів «здали» лише 3 травня 1933 року: міліція отримала інформацію про перебування Гоя і Олейника в лісі поблизу села Мохнатин і зуміла захопити обох сплячими. Під час обшуку знайдено револьвер та гаманець Пасічного. Як бачимо, доведені до відчаю і загнані в куток народні маси опиралися як могли, і переповнена чаша народного терпіння іноді призводила до кривавих інцидентів. Зрозуміло, на місце вбитих активістів відразу приходили нові. І та ж таки Шибиринівка навесні та влітку 1933-го буде серед тих населених пунктів поблизу Чернігова, де голодування набуло крайніх форм. Вже 1 квітня 1933 року Чернігівський міськпарткомітет КП(б)У змушений був прийняти рішення «виділити відповідну кількість продуктів у фонд громадського харчування» колгоспу Шибиринівки. Але це мало допомогло: наприкінці травня по Чернігівському району взято на облік близько 100 господарств, «переживаючих голод», з яких 25 – у Шибиринівці. На той час померло вже 6 чоловік, а трупи валялися на вулиці впродовж трьох днів(!). За весь 1932 рік у селі кількість померлих становила 21 чоловік, тоді як лише у червні 1933 року, у розпал Голодомору – 15, а в липні – 17 (всього за рік – 70). Схожа ситуація була і в Москалях Шибиринівської сільради: двоє померлих у 1932 році, і 9 в одному тільки липні 1933-го (а всього за рік – 33). Здається, ці цифри красномовніше за будь-які інші факти промовляють, чому подеколи уривався народний терпець і звичайні українці у відчаї бралися за зброю, влаштовуючи справжнє полювання на місцевих представників ненависної влади. Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |