21:01 Анатомія комуністичного правосуддя. Епізод 4-й: інші свідчення | |
Хроніки війни більшовиків з українським народом на Чернігівщині: рік 1932-й Оповідь про компартійний шабаш в Петрушині 2 травня 1932 року (Продовження) А може й справді Косовець, Дашко і Батухно, хай і з перегинами, приборкували небезпечних злодіїв? Може й справді у постраждалих обрізи у кожній хаті в підпіччі, а за душею – злочин на злочині, що нема де й клейма ставити? Як свідчив той же Дашко, «Шихуцький Василь чіплявся до Косовця за те, що ніби Косовець ухажує за його дружиною…, Ярошенко Микола і Лавриненко Грицько – розкуркулені, крім того злодії, хулігани… Іовенко Борис – людина тиха, хоч і часто випиває». А що голову розбили Лавриненку, так то людські плітки. Косовцю ця картина бачиться зовсім інакше: «Батухно і Дашко, які його знали, запитали: «Чого ти пізно бродиш, бандит?». Що він відповів, я не пам’ятаю. Тоді Батухно і Дашко пхнули його на землю. Лавриненко упав, бо був п’яний. Коли ми пішли від нього, він схопився і побіг». Симулянт, одним словом. Ну як тут пройти мимо і не «надавати по разу» «п’яному бандиту»? А заодно усім іншим злодіям, хуліганам, п’яничкам та ревнивцям. Але ж тим і цікава ця справа, що містить допити ще й постраждалих. Як рядових селян, так і активістів радянської влади. Борис Олексійович Іовенко (40 років, середняк) був серед тих, кому того вечора дісталося наганом по голові. Близько дев’ятої вечора 2 травня він направлявся до сільбуду у компанії Степана Митрофановича Левоненка, Данила Федоровича Іовенка та Максима Якимовича Клоновця. «Нас наздогнали голова сільради Батухно Семен, голова кооперації Косовець і голова колгоспу Дашко. Порівнявшись із нами, на запитання Клоновця: «Хто це йде», один із голів ударив Клоновця під бік…Клоновець зразу побіг від нас. Тоді Батухно кинувся до Левоненка Степана з кулаком, замахнувся й звелів: «Увойди». Левоненко втік. Іовенко Данило обернувся до голів і сказав: «Що це б’ються, що всі тікають?». На це Косовець ударив кулаком Іовенка Данила по голові. Іовенко упав. Я злякався і хотів тікати. Коли тільки я обернувся, мене хтось із голів ударив револьвером по голові, розбили голову (кожу). Потім мені сказав Пугач Іван Семенович, що мене вдарив Батухно. Теж потвердив Ющенко Василь Антонович. Ударивши мене, голови побігли кудись… На другий день (3 травня) я поїхав до лікаря в с. Роїще, де мені зроблено перев’язку і дано посвідку про побої. Посвідку я здав слідчому судовому. Повернувшись із лікарні, я на селі почув, що побито було ще Ярошенка і Лавріненка. Ми, громадяни с. Петрушина, помічаємо, що Косовець, Батухно і Дашко часто бувають п’яні». Активістка і постраждала Парасковія Шихуцька (нагадаємо, кандидат у члени ВКП(б)) оцінювала ситуацію в тому ж руслі: «Ярошенко і Лавриненко належать до розкуркулених, але нічого поганого за них не знаю і не чула. Що ж до Іовенка Бориса, то це людина тиха, нікому ніякої шкоди не робив. Не відомо мені, як активістці села, щоб Іовенко не виконав якихось обов’язкових податків. Всі селяни, і колгоспники в тому числі, незадоволені з Косовця, бо він розорив всю організацію і кооперацію. Краму нема, гроші розтрачує. На 1 травня люди збиралися виїхати в поле, але ніхто не зорганізував роботи, верхівка села гуляла і пиячила, ходили в галстуках». Як зауважує її чоловік Василь Шихуцький: «До приїзду в Петрушин Косовця і Батухно, і Дашко були гарними робітниками, виконували всі завдання вчасно. Тепер робота в селі ослабла. Ні на 1 травня, ні на 22 травня (свято Миколи) роботи в полі не було, крім на шкільному городі. Не було організовано роботи. Сама верхівка села (голови) гуляли». Федір Григорович Мазур (40 років): «Вночі з 2 на 3 травня я чергував у пожежні. Години біля 1-ї ночі я і сторож кооперативу Кисловець Дмитро Григорович почули на вулиці крики «пробі» – кроків за 100 від нас, ... де, як потім виявилося, було побито Лавриненка Грицька… Ні про Ярошенка, ні про Лавриненка Грицька я ніколи нічого поганого не чув. Я помітив, що Батухно був трохи випивши». Допитали і 19-річну Надію Іванівну Томаш – дівчину, що була в компанії Ярошенка, який найбільш постраждав того вечора: «2 травня ц.р. я сиділа на колодках з Ярошенком Миколою біля його двору... Незабаром до нас підійшли три голови: Косовець, Батухно і Дашко. Батухно звелів Каленіченку і мені піти звідси. Ми послухали їх, як старших (начальства), і пішли. Пройшли кроків із 100 і почули як Ярошенко Микола сильно закричав: «ой, ой». Ми злякалися і побігли додому. Вертатись ми побоялись, тим більше, що били Ярошенка «начальники». Назавтра я почула на селі, що Ярошенка Миколу тяжко побито… Ярошенко Микола – хлопець хороший, нічого поганого про нього я не знаю і не чула». Мати потерпілого, Катерина Іванівна Ярошенко: «Я почула вперше, що мого сина важко побито, від своєї дочки і зятя – 3 травня. Син лежав побитий в хаті у громадянки, прізвища не пам’ятаю, по-вуличному «Симонихи» М. Звідки сина повіз у Чернігівську лікарню мій чоловік Ярошенко Андрій – батько Миколи». І згорьована мати відверто не розуміє причин такої люті нападників: «За що били мого сина, я не знаю. Ніякої ворожнечі у мого сина і в нас не було ні з ким із голів». Ні, не були для простих петрушинців злочинцями ні Ярошенко Микола, ні Лавриненко Григорій, ні інші потерпілі. Що, власне, підтверджується відсутністю будь-яких інших компрометуючих документів щодо них у наступні роки. Якщо і наведені свідчення когось не переконали (мовляв, зацікавлені сторони, виправдовувалися і викручувалися), то крапки над «і» розставляє розповідь сільського «смотрящего» – райуповноваженого по засівкампанії Юрія Давидовича Єселевського (35 років, службовець-учитель). Важко сказати, навіщо слідчий, якого геть не цікавив пошук істини, допитав райуповноваженого. Єселевський, хоча і був відсутній у Петрушині з 26 квітня по 7 травня через хворобу, сумлінно розповів про все, що дізнався в селі про ці події. У підсумку вийшов доволі цікавий і інформативний «погляд зі сторони»: «Коли я повернувся до Петрушина, хазяїн квартири, де я проживав, розказав мені по секрету, що нібито секретар партосередку т. Косовець, голова сільради Батухно і голова колгоспу т. Дашко 2 травня вночі у п’яному вигляді побили 4-х громадян с. Петрушина, а одного з них побили до півсмерті, якого і відвезли до райлікарні в Чернігів. Розказав, що ніби тому громадянинові прострелили голову і тягали в якійсь рівчак і там покинули його, думаючи, що він убитий. Після цього я запитував у Косовця, Батухна і Дашка, що в них трапилось, чи правда, як ідуть по селу чутки, що ви побили громадян. Всі троє товаришів відмовилися, сказали, що нічого не трапилось. Лише т. Косовець наодинці зі мною визнав, що лише одного хулігана, сина куркуля, карного злочинця, трохи побили… Не дивлячись на поширення по селу чуток про цю справу, ні в сільраді, ні в партосередкові про це не обговорювалося. На зборах одноосібників 8 травня, де я робив доповідь про постанови уряду відносно хлібозаготівель, ... не було з боку присутніх громадян (а було більше як 100 чоловік) жодного запитання чи виступів, крім одного бригадира-тракториста… До цієї події я помічав, що засівна кампанія і взагалі робота на селі йшла більш-менш задовільно. Після цього випадку (побоїв) робота занепала, не дивлячись на всі зусилля як з мого боку, так і з боку окремих активістів. Т.т. Косовець, Батухно і Дашко формально бралися до роботи, але помітно було, що вони пригнічені, щільно пов’язані особистою дружбою… Характерний для висвітлення настроїв цих трьох товаришів такий факт. Один із членів колгоспу (здається – Лобас) виявив у якогось цигана проданого йому колгоспником воза та збрую. Збрую він від цигана забрав і приніс до колгоспу, і виявив, хто саме продав колгоспне майно. Заявив про це голові колгоспу т. Дашко. Але останній не вжив жодних заходів, щоб відібрати воза і покарати злочинця. Не звернув на це уваги і голова сільради т. Батухно, якому я особисто про це сказав. На мою думку, таке ставлення тт. Батухна, Дашка і Косовця пояснюється їхнім небажанням нажити собі зайвих ворогів на селі, які могли б проти них щось сказати, хотіли нажити дешевого авторитету навіть у злочинців… Характерно, що селяни добре знають цю справу, але жоден з них при мені нічого про це не говорить». Власне, окремі деталі красномовніші за будь-які факти: після побоїв робота в селі занепала, хулігани «пригнічені», не бажали нажити зайвих ворогів. А найголовніше – «селяни добре знають цю справу». Не говорять про неї лише тому, що вже навчені гірким досвідом, знають ціну правосуддю у «найсправедливішому суспільстві в світі» і відверто не вірять у покарання винних. Врешті, вирок цілком підтвердив їх побоювання. Але про це – наступного разу. (Закінчення буде) Підготовлено за матеріалами Державного архіву Чернігівської області. Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті До теми: Анатомія комуністичного правосуддя. Епізод 3-й: знущання над «карним елементом» Анатомія комуністичного правосуддя. Епізод 2-й: недоведене зґвалтування Анатомія комуністичного правосуддя. Епізод 1-й: «подвиги» новітніх «Гераклів» | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |