реклама партнерів:
Головна » 2024 » Листопад » 10 » Беззбройних українських військових Олега Сніжка та Михайла Лошака розстріляли російські окупанти
20:53
Беззбройних українських військових Олега Сніжка та Михайла Лошака розстріляли російські окупанти
Беззбройних українських військових Олега Сніжка та Михайла Лошака розстріляли російські окупанти 11 жовтня апеляційний суд залишив без змін вирок першої інстанції за порушення законів та звичаїв війни тувинцю 38-річному Аржаану Сату — довічне ув’язнення. Військовослужбовцю 55-ї окремої мотострілецької бригади рф.

9 березня 2022 року він у селі Слобода Чернігівського району розстріляв двох беззбройних чоловіків: 22-річного Олега Сніжка та 30-річного Михайла Лошака. Обидва служили у 58-й окремій мотопіхотній бригаді операторами зенітного ракетного взводу.

Михайло працював фельдшером швидкої допомоги в Конотопі на Сумщині, у 2019 році уклав контракт із ЗСУ. Олег пішов до війська з сумського університету у 2020-му. У листопаді 2022 року президент посмертно нагородив їх орденами «За мужність».
— Трьом воїнам встановили меморіальний знак у центрі села, але хлопці загинули не там. На тому місці поліг їх командир. Я ж хочу поставити невеличкий пам’ятник там, де їх убили. Вони того гідні, бо захищали нас, — притуляє руки до грудей 59-річна Валентина МІРОШНИК, яка з чоловіком переховувала наших військових. — Уже в трьох чернігівських майстернях побувала, маленький пам’ятник не беруться виготовити. А в нас великих грошей немає. Ми ж обоє пенсіонери.
Двір Мірошників у Слободі знайти легко. На бетонному паркані великими буквами написи: «Тут діти. Здесь дети».
— Ще в лютому 2022 року дружина написала фарбою. Не витираємо. Треба паркан міняти, бо побитий осколками й хилиться. Тут же так стріляли, що земля здригалася. На всій вулиці навпроти дворів росіяни наставили своїх танків. Їх техніка з городів у двори заїжджала. Я, дружина, син, невістка і двоє внуків ховалися в погребі, — пригадує 60-річний Анатолій МІРОШНИК.
— 5 березня вночі так замерз, що вирішив: манав я сидіти в холоді. І пішов у будинок. Темно… у хаті чомусь усі двері відкриті. І світиться телефон. Сидять двоє. Я назад, а вони: «Не бійтеся, ми свої», — продовжує Анатолій Петрович. — Виявилося, що вони вступили в бій у центрі села. Загорілася їхня мотолига (МТ-ЛБ, легкий тягач-броньовик — Авт.), загинув командир. Вони кинулися в різні боки. Частина дісталася до нас. Уранці кудись подзвонили. Їм сказали, що, може, територіальна оборона тут є. Хлопці просили, аби я знайшов, щоб хтось їх вивіз до своїх. Пішов до місцевих. Ніхто не погодився, бо вже село кишіло загарбниками. Уночі тероборонівці вивезли двох, один з них був поранений. Ми дали солдатам цивільний одяг. У селі тоді було багато приїжджих. Придумали легенду. Мовляв, обидва працювали в Чернігові, почалася війна, тікали додому, так і опинилися в Слободі. Нагодували. Чотири дні вони були в нас.

9 березня постійно лунали вибухи. Ми в погребі сидимо. Чую, біля двору техніка зупинилася. Заходять до нас у погріб кілька чоловіків, ліхтариками світять: «Есть кто?» Не будемо ж мовчати. Телефони позабирали. Наказали чоловікам вийти, а жінкам і дітям залишитися. Нас вивели на вулицю, поставили на віддалі: я, Миша, Олег і мій син. Спочатку змусили роздягнутись до пояса, а потім наказали: «Знімайте штани». І тут виявилось, що Олег не зняв армійські підштанки, термобілизну. Росіянин запитує: «Де взяв?» Відповів: «Волонтери дали». «Які волонтери?»
Нас із сином — у хату. А їх забрали. Невдовзі Олега повели до дровітні. Там у старій скрині був схований військовий одяг хлопців. Витягли мішки, витрусили форму, там же військові квитки. Один з орків на мене матюком: «То ти, діду, не знав, хто це такі?» Відповів: «Знав». Це милість Божа, що вони нашій родині нічого не зробили. Миші й Олегу зв’язали руки, зав’язали очі й кудись повели. А ми лишилися у дворі.
Хвилин через п’ять почули постріли, але тоді навкруги так бахкало. Невдовзі російські військові повернулись і сказали, що будуть у нас жити. На запитання дружини про хлопців, тувинець відповів: «Они уехали». Тоді ми подумали, що їх забрали в полон.
30 березня російські війська вийшли з села. А 31-го вранці ми з сином стали обдивлятися все. Я — на городі, бо там стояла БМП. А він — у сусідньому покинутому дворі. Киває: «Іди сюди, щоб діти не бачили». Заглянув я до сусідського напіврозваленого сараю, а там трупи, — Анатолій Петрович до місця розстрілу продирається крізь зарослі, я слідом за ним.

Анатолій Мірошник у сарайчику, де розстріляли наших захисників

— Олег лежав в одному кутку, Миша в другому, — показує Мірошник. Що це вони, упізнав за одягом, який їм дали. Узяв велосипед, поїхав до наших військових, повідомив, що знайшов двох убитих. Мене запитують: «Росіян?» «Ні, — відказую, — наших». Згодом родичі обох сюди приїздили.

* * *
Слідство встановило, що Михайла Лошака та Олега Сніжка застрелили в груди. Наскрізні ушкодження серця та легень. В одного також була зламана стопа і прострелені обидві ноги. Хто розстрілював, правоохоронці теж з’ясували.

Судили Аржаана Сата заочно. Де він зараз, точної інформації немає. У травні 2022 року його мобільний працював у Донецькій області, на Слов’янській ТЕС. У червні — на трасі Харків – Ростов.

Джерело: "Вісник Ч", авторка Валентина ОСТЕРСЬКА. Фото авторки



Категорія: СОЦІУМ | Переглядів: 1431 | Теги: Михайло Лошака, російська агресія, вбивство, Олег Сніжко, Чернігівщина | Рейтинг: 0.0/0
Допомога проекту Чернігівський Формат - благодійний внесок

Всього коментарів: 0
avatar